18 травня 1944 року. В Бахчисараї, над яким височіють древні, мовчазні гори Чуфут-Кале, а біля підніжжя розсипалися будинки в квітучих, білопінних деревах, весна раптом захлинулася криком. Звідусіль почулися звуки важкого, безжального гуркоту у двері осель.
Так постукали і до хати маленької Алли та її семирічного братика Таль Ата. Світ завмер у передчутті біди. На порозі стояв радянський солдат зі зброєю: на збори — п’ятнадцять хвилин, попереду — вокзал і невідомість.
Мати цих дітей, горда козачка, померла за чотири роки до цього, лишивши їх круглими сиротами, а батько в цей самий момент проливав кров на передовій Другої світової, захищаючи ту саму державу, яка зараз прийшла виганяти його рід з обжитої землі.
Конвоїр, кинувши погляд на світле волосся й нетипові для татар обличчя дітей, цинічно запропонував: «Русскіх дітей залиште русскім сусідям». Це був перший, страшний маркер геноциду на національній основі — спроба розірвати родину по живому, стерти кровний зв’язок, відрізати дітей від їхнього коріння.
Бабуся, після німецької окупації і тих жахів, не знала, які пекельні кола уготувала всім радянська окупаційна влада, але притиснула сиріт до себе і твердо вирішила: якщо помирати, то всім разом, бо все вирішує Аллах, а не людина з гвинтівкою. Так починалися жахи депортації.
Вижити в нелюдських умовах дорожнього пекла, де товарні вагони перетворилися на забиті трунами клітки, а люди масово гинули від задухи й спраги, великій родині з дев’ятьма дітьми вдалося лише завдяки справжньому диву. Його ціною стало таємно врятоване бабусею традиційне кримськотатарське вбрання, важко розшите золотими червонцями. Ці монети мали свою криваву історію: ще у 1928 році, під час перших хвиль репресій, те саме родинне золото намагалися вибити з діда Алли червоні комісари. Тоді його, вже немолодого, загартованого в чотирьох хаджах до Мекки, але непокірного, поставили до стінки під прицілом рушниць, залякуючи розстрілом. Дід вистояв, смерть відступила, а золото не було втрачене. Через шістнадцять років ці ж самі монети, вшиті в сукню, стали єдиною розмінною монетою за життя онуків: на залізничних станціях бабуся віддавала червонець за ковток води, ліки чи сухар, буквально вириваючи дітей із лап голодної смерті.
Статистика заслання була жахливою, але родина вижила, а сестри, майже однолітки з нею, Фатьма та Ленара, попри комендантський режим, здобули тоді освіту і несли її узбецьким дітям Маргелану. Саме вчительська точність та збережена арабська грамота дозволили тітці Фатьмі у 1970–х роках написати для Алли дуа — захисну молитву-оберіг.
Саме в цей час вони приїздили до Криму і навістили сина Алли в піонерському таборі, що знаходився в лісах біля Ялти, а на зворотному шляху могли навістити і Аллу в Кам'янському.
У тексті, написаному кульковою ручкою, поєдналися глибока віра та особистий біль:
- «Молитва спасіння» (Ас-Салат ан-Нанджія) — благання про порятунок від жахів, які вони пережили.
- Згадки про ангелів (Джибриїла та Мікаїла) — прохання про захист та «чистий, благий достаток» (ризки), як відлуння голодних років вигнання.
- Чотири Священні Книги — символ інтелігентності та віри у вселенський мир
Люди печери та пес Кітмір: оберіг для дому, якого позбавили
Ключовим елементом стали імена Асхаб аль-Кахф (Людей печери) та собаки Кітміра. Ця притча про праведників, що спали 309 років, врятувавшись від тиранії, була символом надії для кримських татар. Написання цих імен слугувало найсильнішим оберегом для дому, якого родина була позбавлена, прагнучи повернутися на рідну землю (це вони могли здійснити лише коли Україна стала незалежною від імперської Москви).
Тітка Фатьма сховала цей папір у власноруч зшитий футляр із блакитної узбецької бавовни — матеріал, що захищав кримськотатарську душу, ставши символом вигнання. Мама Алла зберігала цей згорток як найціннішу реліквію, що була знайдена після її відходу у 86-річному віці 2021 році(фактично, в ці дні написання).
Цей футляр — величний пам'ятник незламності кримськотатарських жінок, які крізь репресії зберегли родину, людяність та віру в повернення додому.
Нині багато кримськотатарських родин знову в лютому 2014 року зустріли наплив тої самої орди. Пам'ять декого з тих дітей війни таки зробила висновки і відправила своїх дітей подалі від нащадків вбивць попередньої депортації.
Цей блакитний футляр та збережені монети — не просто сімейна реліквія, це речовий доказ у справі столітнього злочину московського імперіалізму. Коли ми поєднуємо ці дати в один рядок, то бачимо не випадкові збіги, а системний, продуманий геноцид, який координувався з єдиного центру:
- 1928 — Червона Москва намагається задушити Крим голодом і розкуркуленням, вибиваючи родинне золото під прицілом рушниць червоних комісарів, а інших розстрілюючи звинувачуючи в роботі на Туреччину.
- 1944 — Радянська Москва заштовхує старих та дітей у товарні вагони, поки їх батьки захищають цю землю від німців, намагаючись повністю зачистити півострів і стерти кровний зв’язок корінного народу з рідною землею.
- 1970 — Тоталітарна Москва запускає машину ментального геноциду, намагаючись виховати нове покоління — дітей депортованих — у своєму радянському, комуністичному дусі. Імперія прагнула стерти їхню національну пам'ять, пропонуючи нащадкам репресованих ширму «щасливого дитинства» у піонерських таборах окупованого Криму, поки їхні батьки все ще перебували під комендантським наглядом. Саме тому тітка Фатьма у ці роки таємно пише захисну молитву-оберіг кульковою ручкою — як акт культурного опору та порятунку душі дитини від радянського знеособлення. В ці роки Москва послаблює зашморг комендатур і формально дозволяє виїзд, але на рівні законів, цинічних паспортних інструкцій та прописки категорично забороняє кримським татарам селитися в Криму. Імперія прагнула назавжди зафіксувати результати своєї етнічної зачистки: корінному народу дозволили рухатися, але зачинили перед ним двері власного дому.
- 2014 — Путінська Москва знову вдирається у Крим, приносячи нові обшуки, викрадення, заборону Меджлісу та тюрми для незламних.
- 2021 — У віці 86 років відходить у вічність мама Алла — одна з останніх свідків депортації, яка крізь усе життя пам'ятала про те, що імперія прагнула стерти, вона не дожила до кривавих ракетних обстрілів, що розпочались вночі лютого 2022 року.
- 2026 — Сьогоднішня Росія продовжує ту саму криваву естафету, кидаючи ракети на українські міста та заганяючи нові покоління кримських татар у чергове вигнання та кидаючи їх дітей воювати проти України і гинути в її степах.
Між чекістом 1928 року, конвоїром 1944-го, радянським вихователем, та чиновником-паспортистом 1970-го, чи російським окупантом 2014-2026-го немає жодної різниці. Це одне й те саме обличчя Москви — безжальне, загарбницьке й глибоко вороже до свободи людського духу.
Змінювалися лише методи: від розстрільних стін і депортаційних вагонів до ідеологічного перевиховання, паспортних заборон та сучасних ракет.
На жаль, історія робить і повторює все ті самі кроки все більш жахливіше і криваво.
Але той факт, що цей футляр уцілів і тексти про нього пишуться сьогодні, доводить: кримськотатарська душа виявилася міцнішою за всі московські тюрми, вбивства та заслання.
Немає коментарів:
Дописати коментар