Кіборги в ДАП, а в Дніпрі — «русский мир» підписує книги: історія однієї ідеологічної мімікрії

 

Як місцева номенклатура Дніпра роками просувала радянські скріпи під ширмою закону «Ківалова-Колесніченка», а після 2014 року успішно «перефарбувалася» у вишиванки, щоб імітувати патріотичне виховання українських дітей та блокувати справжні козацькі ініціативи.

Парадокси українського тилу
У кулуарах української регіональної влади після Революції Гідності відбувалися дивовижні речі. Поки на фронті точилися запеклі бої, у тилових кабінетах колишні функціонери «Партії регіонів» та куратори проросійських рухів вчилися жити за новими правилами. Хрестоматійним прикладом такої мімікрії став кейс родини Гришаєвих із Дніпра, який вдалося повністю розплутати завдяки одному унікальному букіністичному артефакту та свідченням очевидців.

Речовий доказ №1: «Двомовність» за рецептом Ківалова-Колесніченка
До рук дослідників потрапив примірник книги «Жива пам'ять. Книга пам'яті про окуповане місто Дніпропетровськ у роки Великої Вітчизняної війни 1941–1943 рр.», виданої у 2013 році видавництвом «Пороги». Видання фінансувалося ГО «Міжнародний фонд „Взаєморозуміння і толерантність“» під егідою Державного архіву Дніпропетровської області та Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького.

Книга вийшла крихітним тиражем у 500 примірників і розійшлася суто по «своїх» номенклатурних осередках. Проте найцікавіше — це її офіційні вихідні дані, де чорним по білому зазначено: «Видання українською та російською мовами».

Ця задекларована «двомовність» — не випадковість, а прямий наслідок ухваленого у 2012 році скандального Закону України «Про засади державної мовної політики» (відомого як закон Ківалова-Колесніченка, або закон КК). Саме цей документ, який згодом Конституційний Суд визнав неконституційним, дав зелене світло регіональним чиновникам офіційно маркувати культурні та історичні проєкти російською мовою. Під виглядом «гуманітарного компромісу» закон КК став легальним інструментом для фінансування та просування радянських ідеологем і концепту «Великої Вітчизняної війни» як спільного культурного простору з Російською Федерацією. Через такі «двомовні» видання місцеві осередки «Партії регіонів» активно цементували проросійські настрої серед електорату старшого віку.

Цинізм на тлі трагедії ДАП
Головний маркер ідеологічної стійкості цієї системи ховається на лівому форзаці книги. Там міститься розлогий дарчий напис, зроблений каліграфічним почерком виключно російською мовою: «На память АМСФ ветеранской районной Фрунзенский массив соборности... от ДГО и ДОО УСУЖ».

Підпис належить Анні Петрівні Гришаєвій — очільниці Дніпропетровської міської (ДГО) та обласної (ДОО) організацій Української спілки в'язнів – жертв нацизму (УСУЖН). Ця структура, яка залежала від розподілу іноземних грантів та уваги місцевої влади, за часів Януковича була повністю інтегрована в орбіту «Партії регіонів».

А тепер поглянемо на дату підпису: 22 січня 2015 року.
Це день, коли Україна оплакувала загиблих Кіборгів після падіння Донецького аеропорту. Це дні, коли розгорталася кривава драма на Дебальцівському плацдармі. Росія вже майже рік як анексувала Крим і вела повномасштабну гібридну війну проти України. У цей самий момент у Дніпрі очільниця ветеранського пулу спокійно підписує книги мовою окупанта, демонструючи, що для її організації закони Ківалова-Колесніченка та радянські «скріпи» залишаються в силі, попри реальну війну за вікном.

Від «русского мира» до козацької «Джури»: сімейний підряд
Здавалося б, після таких маркерів шлях до державних кабінетів та освітніх програм для цього номенклатурного клану мав бути закритий. Проте система спрацювала через класичну модель родинної мімікрії та капіталізації зв'язків.

Поки старше покоління родини (Анна Гришаєва) утримувало під контролем проросійськи налаштований ветеранський актив, молодше покоління — Олена Вікторівна Гришаєва — будувало успішну кар'єру в освітній вертикалі Дніпропетровської області. Очоливши Навчально-методичний центр професійно-технічної освіти, вона миттєво зорієнтувалася в новій кон’юнктурі та... переключилися на національно-патріотичний тренд. Саме під її прямим кураторством заклади профтехосвіти почали активно залучати до Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Джура», яка базується на козацьких традиціях та вихованні готовності захищати Україну від російської агресії.

Феноменальний за своїм цинізмом родинний підряд: в один і той самий історичний період старше покоління в розпал війни підписує книги російською мовою для колишніх осередків «Партії регіонів», а молодше — організовує козацькі вишколи для української молоді за державний кошт, куруючи процесами з кабінетів.

Свідчення очевидця: Саботаж замість виховання
Проте найгірше в цій історії — це не просто паперова мімікрія, а реальні наслідки номенклатурного саботажу. Робота цієї «перефарбованої» системи чітко простежується на практиці. Представники справжніх козацьких патріотичних організацій Дніпра тричі приходили працювати з молоддю в обласний «Освіторіум» у межах гри «Джура». Проте жодного реального розвитку співпраці чи масштабування ініціатив чиновники не допустили.

І це цілком логічно. Системі, вибудуваній на радянських і проросійських дріжджах, не потрібні живі козацькі tradition та виховання мислячої, національно свідомої та мотивованої молоді. Справжні козаки для таких чиновників — чужі, незручні та небезпечні елементи. Їм була потрібна виключно формальна імітація діяльності, гарні фотозвіти для Києва та «галочки» в планах роботи Департаменту освіти, які дозволяли безпечно освоювати бюджети й утримувати посадові крісла.

Уроки на майбутнє
Цей примірник книги «Жива пам'ять» — не просто регіональна документалістика. Це задокументований доказ того, як працювала інфраструктура проросійського впливу, вибудувана на базі закону КК, і як легко латентний колабораціонізм інтегрувався в нову українську реальність через родинні зв'язки. Чиновники, які десятиліттями засідали в кабінетах епохи Януковича, миттєво змінили георгіївські стрічки на вишиванки, щоб залишитися біля керма, паралельно блокуючи реальний розвиток українського патріотичного руху.

Такі артефакти мають ставати експонатами музеїв або матеріалами для люстраційних розслідувань, адже саме через таку невикорінену мімікрію ворог роками вважав, що в українському тилу на нього досі чекають «свої» люди.

Вбивця Землячка та подільниця

  

Історико-аналітичний огляд публікації в журналі «Огонек» № 16 (264) за 1928 рік 

Наприкінці 1920-х років радянський ілюстрований тижневик «Огонек» перетворився на один із найефективніших рупорів більшовицької пропаганди [««Огонек» - еженедельник советской страны: к истории функционирования в 1920-е годы»]. Випуск № 16 за 1928 рік яскраво демонструє технологію створення «радянського міфу». Поки на обкладинці часопису красується фотографія відомого американського письменника-соціаліста Ептона Сінклера (що створювало ілюзію зв'язку більшовиків із прогресивним західним світом) [Огонек. N. 16(264)/1928], внутрішні шпальти видання формували образи «чистих, жертовних та ідейних» творців нового ладу.

Головним матеріалом цього номера стала стаття «Орден на блузці» (автор — М. Розенфельд). Через біографічні нариси двох радянських діячок — Розалії Землячки та Мирри Сахновської — пропаганда вирішувала комплексне завдання: естетизувала насильство, приховувала криваві воєнні злочини та здійснювала глибоке анкетне маскування правлячої верхівки.

---

І. Пропагандистські прийоми та романтизація насильства

Аналізований текст побудований за класичними канонами тоталітарного маніпулювання. Насамперед автори експлуатують образ «тендітної жінки у цивільній блузці», яка володіє залізною, чоловічою волею. Цей прийом емоційного контрасту мав викликати у звичайного читача захоплення та нівелювати будь-які сумніви щодо жорстокості методів більшовизму.

Окреме місце в статті посідає створення так званого «захисного міфу». Текст детально описує страждання героїнь у царських тюрмах, заслання до Сибіру та важкі умови підпілля. Акцентуючи на минулих жертвах революціонерок, пропаганда легітимізувала їхнє право на терор у сьогоденні. Читачу нав'язували думку: «Вони стільки вистраждали заради майбутнього, що мають повне моральне право безжально карати ворогів революції». Уся брудна каральна робота ЧК та розстрільних загонів подавалася через піднесені метафори — «холоднокровний розрахунок», «вимушений захист» та «серйозний парадокс у полках».

---

ІІ. Антропонімічне маскування та міф про «народну владу»

Важливим аспектом радянського агітпропу того періоду була системна підміна справжніх імен та прізвищ лідерів революції. У часи Громадянської війни супротивники більшовиків активно використовували концепт «жидобільшовизму», намагаючись зобразити переворот як «інородну купецько-масонську змову» проти слов'янського населення. Оскільки у першому поколінні радянської верхівки відсоток осіб єврейського походження був високим, режим відповідав масовим перейменуванням.

Коли пересічний робітник читав журнал «Огонек», перед ним поставали пролетарські, милозвучні імена, хоча за лаштунками друкованого верстата ховалася зовсім інша етнічна та соціальна реальність:

• Михайло Кольцов (головний редактор журналу). Під цим псевдонімом працював Мойсей Хаїмович Фрідлянд (син єврейського ремісника з Києва) [Кольцов Михайло Юхимович]. Він виступав не просто журналістом, а ключовим агентом впливу радянських спецслужб (НКВС). Зміна прізвища дозволяла йому створювати ілюзію «істинно народної преси».
• Розалія Землячка (головна героїня статті). Її справжнє ім'я — Розалія Самойловна Залкінд, донька надзвичайно багатого єврейського купця 1-ї гільдії з Києва. Псевдонім «Землячка» було обрано з чітким наміром підкреслити її нібито глибоке коріння в місцевій землі та зв'язок із корінним етносом. Окрім національного маскування, це ховало її буржуазне, капіталістичне походження від репресованого нею ж класу.
• Мирра Сахновська (друга постать нарису). Уроджена Марта Оруж, згодом відома як Мар’ям Гец (донька єврейського купця з Вільно). Вона взяла слов'янізоване прізвище свого першого чоловіка (Сахновського), щоб постати перед читачами в образі традиційного «червоного командира».

Завдяки такій підміні на папері каральними органами, армією та пресою керували люди з простими, зрозумілими народу іменами, що мало повністю спростовувати антибільшовицьку риторику ворогів.

---

ІІІ. Історична реальність: від катів до жертв

Журнал «Огонек» у 1928 році зафіксував вигаданий, парадний фасад життєписів, повністю стерши криваву правду про діяльність цих осіб.

Розалія Землячка (Залкінд) подається в нарисі як самовіддана жінка, що керувала армійськими силами з «материнською турботою» та стала першою жінкою-кавалером ордена Червоного Прапора. Пропаганда повністю замовчала її головну роль в історії — організацію кривавого «Червоного терору» в Криму у 1920–1921 роках. Очолюючи Кримський обком, вона разом із Белою Куном ініціювала позасудові розстріли, за різними оцінками, від 50 до 100 тисяч людей (полонених офіцерів армії Врангеля, які здалися під гарантії амністії, лікарів, сестер милосердя та цивільних).

Ба більше, Землячка успішно масштабувала цей досвід. У 1930-х роках вона очолила органи партійно-державного контролю (Рабкрін, Комісія радянського контролю). Те, що пропаганда називала «чисткою апарату від бюрократів», насправді стало конвеєром Великого Терору. Землячка особисто підписувала директиви про звільнення та виключення з партії тисяч службовців по всій країні, що автоматично ставало першим кроком до їхнього арешту НКВС та подальшого розстрілу чи таборів ГУЛАГу. Вона померла у кремлівській розкоші в 1947 році, а її прах досі замурований у Кремлівській стіні.

Мирра Сахновська (Мар’ям Гец) прославляється в тексті як перша жінка-випускниця Військової академії РСЧА та зразковий боєць. Проте стаття замовчує її участь у жорстоких каральних операціях Громадянської війни, зокрема у придушенні Кронштадтського повстання матросів у 1921 році, які вимагали свободи слова та «Рад без більшовиків». Сахновська була ідейним гвинтиком агресивної воєнної машини СРСР, працюючи згодом у Розвідувальному управлінні РСЧА та виконуючи таємні місії більшовицького режиму в Китаї.

Іронія тоталітарного ладу полягає в тому, що створена за участю Землячки система «чисток» зрештою поглинула і Сахновську, і самого редактора журналу Кольцова. У 1937 році Сахновську заарештували за сфабрикованою справою про «військово-фашистську змову в РСЧА» та розстріляли. Мойсея Фрідлянда (Кольцова), який роками вибудовував стіну пропагандистської брехні для Сталіна, заарештували наприкінці 1938 року, жорстоко катували у Лефортово і розстріляли у лютому 1940 року.

---

Висновок

Аналізована стаття з журналу «Огонек» — це класичний приклад ідеологічної інверсії. Творці масового терору, організатори розстрільних ям у Криму та каральних експедицій проти власного народу поставали на сторінках преси як святі мученики та герої. Використання ретельно підібраних псевдонімів дозволяло тоталітарній системі одночасно вирішувати два завдання: ховати від історії реальні обличчя та походження кадрового апарату і створювати романтичний міф про «народну революцію», замітаючи сліди справжніх злочинів проти людства.

---

Джерела:

1. Першоджерело: Розенфельд М. «Орден на блузке» // Журнал «Огонек», № 16 (264), Москва, видавництво «Огонек», квітень 1928 р. (Головний редактор — М. Кольцов / М. Фрідлянд).
2. Історія радянської преси: «Советские массовые журналы двадцатых-тридцатых годов» / ««Огонек» - еженедельник советской страны: к истории funcionamento в 1920-е годы».
3. Біографічні дані М. Кольцова: Фрідлянд Мойсей (Михайло Кольцов) // Електронна єврейська енциклопедія.
4. Дослідження діяльності Р. Землячки (Залкінд) в Криму: Мельгунов С. П. «Красный террор в России. 1918–1923» (Матеріали про діяльність Кримського обкому більшовиків).
5. Роль партійного контролю та чисток: Павликов М. «Комиссия советского контроля в предвоенные годы» (Аналіз діяльності Р. Землячки в апараті державного контролю СРСР).
6. Документи щодо репресій М. Сахновської та М. Кольцова: «Расстрельные списки: Москва, Коммунарка, Бутово. 1937–1941» / Архівні слідчі справи НКВС СРСР.
7. Військова історія: Черушев Н. С., Черушев Ю. Н. «Расстрелянная элита РККА. 1937–1941» (Розділ про долю першої жінки-випускниці Військової академії М. Сахновської-Гец).

• Як саме радянська цензура (Головліт) у 1930-х роках вичищала з бібліотек номери журналу «Огонек» із фотографіями вже заарештованих Кольцова та Сахновської.
• Які ще відомі більшовицькі діячі використовували подібне антропонімічне маскування (наприклад, Троцький-Бронштейн, Зінов'єв-Радомисльський, Каменєв-Розенфельд).

Книга - мрія радянського фальшувальника.

 

Науково-експозиційна картка експоната (Повна наукова атрибуція)

---

I. Реєстраційні та загальні відомості

• Інвентарний (каталожний) номер: 0208 / С 3.
• Назва предмета: Книга «Искусство литографии. Практическое руководство для художников» (видання друге).
• Автор: Суворов Петро Іванович (1898–1983), радянський художник-графік, літограф, професор.
• Датування: 1947 рік.
• Місце створення / видання: СРСР, м. Москва — м. Ленінград.
• Видавництво: Державне видавництво «Искусство».
• Наклад: 5 000 примірників.

II. Техніко-технологічні характеристики

• Матеріал та техніка: Папір (двох типів: друкарський тонкий та цупкий репродукційний), тверда картонна палітурка фабричного радянського типу. Високий та плоский промисловий друк.
• Комплектність: Повна. Внутрішній блок містить текст та 37 оригінальних вклейок-ілюстрацій на цупкому папері (репродукції літографій світових та українських майстрів, зокрема Т. Жеріко, Е. Делакруа, О. Дом'є).
• Розміри: Стандартний книжковий формат (84×108/16).
• Стан збереження: Задовільний (музейна категорія «B»). Обкладинка має помітні сліди побутового побутування, затертості, тимчасові плями на краях, збиті куточки. Внутрішній блок сторінок — у хорошому колекційному стані, тексти чіткі, присутня природна патина часу (жовтизна паперу) та поодинокі сліди фоксингів на полях, що підтверджує автентичність. На стику зошитів блоку присутні сліди окислення оригінальних металевих елементів шиття.

III. Маркування, екслібриси та провенієнс (Історія побутування)

• Особливі відмітки: На лівому форзаці книги розміщено особистий книжковий знак (екслібрис) засновника Музею боротьби за Україну Олега Черненка (мережевий псевдонім — Козак Ворон).
• Техніка виконання екслібриса: Авторська ліногравюра (ручна різьба по лінолеуму, ручний відтиск штампа фіолетовою мастичною фарбою).
• Іконографія та символіка екслібриса: Композиція містить два анфасно-профільні людські обличчя (ліве зображене в анатомічно-філософському розрізі), між якими по центру розташована троянда. Образ символізує складний внутрішній діалог, роздвоєність, інтелектуальний пошук істини та пам'ять, що проростає крізь випробування. Текст на штампі: «Ex libris / О. Черненко». Внизу вмонтовано рамку для музейного індексу, заповнену від руки чорним чорнилом: 0208 / С 3.
• Історичний контекст побутування: Примірник є частиною родинної колекції Олега Черненка та фондів Музею. Книга пережила численні переїзди, які автор метафорично порівнює з пожежами, що підвищує цінність відбитка, оскільки оригінальну матрицю (кліше) з лінолеуму було втрачено. У 2022 році, під час початку повномасштабного вторгнення рф, цей експонат входив до символічного масиву з 60 українських книг, які засновник Музею власноруч і без розголосу передав для заповнення порожніх полиць військового шпиталю для моральної підтримки поранених бійців ЗСУ.

IV. Концептуальне та ідеологічне значення експоната

В експозиційному просторі Музею боротьби за Україну цей технічний раритет виконує роль інтелектуального антитезису спротиву та об’єднує навколо себе ключові віхи української культурно-ідеологічної боротьби ХІХ–ХХІ століть:

1. Лінія високого академізму та ідентичності (Тарас Шевченко): Книга демонструє класичну технологічну базу плоского та глибокого друку (хімічне травлення кислотами, підготовка каменю та металу), у якій працював найвидатніший український пророк Тарас Шевченко, який у 1860 році отримав офіційне звання Академіка гравюри. Шевченко використовував офорт та гальванокаустику як технологічну зброю для створення «Живописної України» та збереження козацького коду в умовах імперської цензури.
2. Лінія збройного підпілля та альтернативної економіки (Ніл Хасевич): Посібник Суворова 1947 року є повним аналогом тих секретних технологічних інструкцій з виготовлення паперу, фарб та кліше, якими користувалися в криївках ОУН та УПА. Головний художник повстанців Ніл Хасевич («Зот») за допомогою різця та лінолеуму/дерева створював не лише пропагандистські плакати, а й бофони (повстанські гроші), ведучи фінансово-економічний спротив окупації.
3. Криміналістичний аспект («Настільна книга фальшивомонетника»): Технологічна глибина розділів про виготовлення паперу та мікропринт робить цю книгу символом «війни інтелектів» проти радянської фінансової системи. За схожими посібниками 1940-1950-х років навчався найвідоміший фальшувальник СРСР Віктор Баранов, який самотужки відтворив водяні знаки та друк Гознаку. На вітрині книга протиставляється предметам фізичного насилля (знаряддям пограбування інкасаторів), показуючи інтелектуальний вимір порушення радянських законів.

V. Висновок експертизи та оцінка

• Статус: Музейний предмет, пам'ятка друкованої графіки та історії техніки середини ХХ століття.
• Ринкова/колекційна вартість у зборі (еквівалент): ~100 USD (3 000 — 4 000 грн). Ця сума повністю обґрунтована розрахунком вартості 37 окремих літографських аркушів високої якості під інтер'єрне оформлення (100-250 грн за аркуш), проте розкомплектування примірника є недопустимим через втрату його цілісного історичного провенансу та авторського маркування.
• Рекомендації щодо експонування: Рекомендується виставляти у залі «Культурний та економічний спротив» у розгорнутому вигляді (на форзаці з екслібрисом або на розвороті з репродукцією Т. Жеріко). Доцільно експонувати в єдиному комплексі з матеріалами про графіку Шевченка, бофонами УПА та оригінальними інструментами для ліногравюри (штихелями), такі є у фондах.