Історія українсько-польських відносин міжвоєнного періоду (1920–1930-ті роки) — це хроніка невиправданих надій, системного державного тиску та закономірного вибуху національного опору. Сьогодні, аналізуючи шлях від союзу Юзефа Пілсудського з Симоном Петлюрою до появи Організації Українських Націоналістів революційної (ОУН-б) та Української Повстанської Армії (УПА), стає очевидним: саме репресивна політика Другої Речі Посполитої знищила будь-які шанси на мирне співіснування та власноруч виплекала безкомпромісний український радикалізм [4, 6].
Польська державна машина, еволюціонуючи від авторитаризму до відвертого терору за етнічною ознакою, не залишила українцям іншого вибору для самозахисту, окрім революційного підпілля.
1. Пастка Варшавського договору та зрада Ризького миру (1920–1921)
Початковою точкою відліку цього протистояння став Варшавський договір від 21 квітня 1920 року [5]. Очільник Директорії УНР Симон Петлюра пішов на відчайдушний і надзвичайно болючий компроміс: задля порятунку української державності від більшовиків він офіційно відмовився від прав на землі Західної України (Східну Галичину, Західну Волинь, Лемківщину, Холмщину, Полісся та Підляшшя), визнавши кордон по річці Збруч.
Українська сторона повністю виконала умови військового союзу, проливаючи кров пліч-о-пліч із поляками у війні проти радянської Росії. Проте вже у березні 1921 року Юзеф Пілсудський та польський уряд за спиною свого союзника підписали Ризький мирний договір із більшовиками. Варшава офіційно визнала маріонеткову радянську Україну (УСРР), анулювала визнання УНР, а тисячі вояків Армії УНР інтернувала у табори.
Для українських військових кадрів (насамперед галичан із колишньої УГА та Січових Стрільців) це стало колосальним психологічним і політичним шоком. Стало зрозуміло, що дипломатичні угоди із зовнішніми силами безсилі. Щоб зберегти армію від деморалізації та розпаду в еміграції, полковник Євген Коновалець улітку 1920 року засновує Українську Військову Організацію (УВО) [1, 4]. Організація створювалася як нелегальна військово-партизанська структура ветеранів із чіткою метою — зберегти кадри, накопичити зброю та підготувати соборне всенародне повстання для відновлення УНР із Києвом та Львовом.
2. Травневий переворот 1926 року: запуск «польського фашизму»
У травні 1926 року Юзеф Пілсудський здійснює військовий переворот, встановлюючи в Польщі режим «Санації» (Оздоровлення). За своєю суттю, структурою та методами управління цей режим виявився близьким до фашистської моделі Беніто Муссоліні в Італії:
- Формувався жорсткий культ одноосібного «Вождя» (Пілсудського).
- Демократичні інститути та парламент (Сейм) фактично нівелювалися й підпорядковувалися виконавчій волі військової еліти.
- На державному рівні було запрограмовано ідею абсолютної вищості поляка.
Західноукраїнські землі офіційно розглядалися як «Східні креси» (окраїни), які підлягали тотальній державній асиміляції (полонізації). Українці автоматично перетворилися на громадян «другого сорту»: їх витискали з держустанов, забороняли мову в адміністраціях, а українські школи масово закривалися або перетворювалися на двомовні (утриквістичні).
Саме цей системний колоніальний тиск та неможливість захистити свої права легальним шляхом логічно сформували підґрунтя для появи у 1929 році Організації Українських Націоналістів (ОУН) [12, 13]. Під проводом Коновальця ОУН об’єднала бойовий досвід ветеранів УВО з радикальною енергією студентських та молодіжних рухів, що прагнули безкомпромісного опору.
3. Набирання обертів придушення: від етноциду до методів Третього Рейху
У 1930-х роках польська внутрішня політика остаточно втратила залишки поміркованості. Намагаючись зламати українську ідентичність, польська держава перейшла до методів, які у своїй жорстокості копіювали практики тоталітарних режимів Європи, зокрема нацистського режиму Адольфа Гітлера, встановленого в Німеччині у 1933 році:
- Пацифікація (Умиротворення) 1930 року: За особистим наказом Пілсудського польська армія та кавалерія провели масштабні погроми сотень українських сіл. Селян, священників та інтелігенцію масово піддавали публічним побиттям нагайками, руйнувалися українські кооперативи, бібліотеки, читальні «Просвіти». Це був відкритий державний терор за етнічною ознакою.
- Концтабір Береза Картузька (1934 рік): Створення спеціального ізоляційного табору, куди без суду і слідства, за рішенням адміністративної влади, кидали українських патріотів та активістів ОУН. Режим утримання, знущання та катування в ньому нагадували умови в ранніх нацистських концтаборах.
- Релігійний погром (1938 рік): Проведення на Холмщині та Підляшші масштабної акції з руйнування та спалення понад 100 православних українських храмів, супроводжуване насильницьким переведенням населення в римо-католицизм.
Це вже була не просто «асиміляція» — це була спланована ліквідація національного обличчя українців.
Євген Коновалець тоді заявляв:«У вогні перетоплюється кокс на сталь, у боротьбі перетворюється нарід у Націю. Роби вибір: або стань камінним блоком, на якому будують прийдешнє, або гноєм, на якому виросте інше життя... Ми не пішли в підпілля не тому, що любимо романтику або нелегальність. Нас туди загнала брутальна реальність окупації нашої землі, де кожне слово про свободу карається тюрмою... Україна соборна — це не географічне поняття, це обов'язок. Ми не маємо права торгувати жодним шматком української землі заради примарних союзів».
Колосальний тиск польської держави виховав нове, загартоване в катівнях, тюрмах та на судових процесах покоління українців. Саме ця жорстокість Варшави спричинила внутрішній розкол в ОУН та появу у 1940 році ОУН революційної (ОУН-б або бандерівців). Крайова молодь на чолі зі Степаном Бандерою, що заявляв: "Коли поміж хліборобом і займанцем, що загарбав його землю, стає насилля, то єдиною мовою, якою вони можуть розмовляти, є мова зброї. Окупант не розуміє мови права чи благання — він розуміє лише удар у відповідь", та Романом Шухевичем, що підтримав і створив УПА: "Ми воюємо проти імперських режимів Москви та Берліна, які прийшли забрати наш хліб, нашу волю і наше право жити. Кожен, хто стає на нашому шляху зі зброєю з метою повернути окупаційні порядки минулого, — є ворогом, незалежно від його мундиру чи мови", відкинула помірковану тактику старших лідерів-емігрантів. Пройшовши крізь польські тюрми, вони зрозуміли: проти окупанта, який діє мовою нагайок і концтаборів, ефективна лише тотальна, радикальна революційна війна з опорою виключно на власні сили нації.
4. Створення УПА: армія державників, а не інструмент етнічної помсти
Кричущою помилкою деяких сучасних західних та польських дослідників є спроба звести виникнення Української Повстанської Армії (УПА) восени 1942 року до вузької, шовіністичної тези про «армію, створену для боротьби з поляками». Фундаментальні історичні документи та сама логіка визвольного руху повністю спростовують це твердження.
УПА ніколи не створювалася проти якогось конкретного народу. Вона створювалася ЗА відновлення Української Народної Республіки (УНР) та побудову Української Самостійної Соборної Держави (УССД) [2, 16].
УПА виникла як регулярна підпільна армія бездержавної нації з метою захистити свій народ від масштабного зовнішнього винищення та відновити державний суверенітет. Головними ворогами ОУН революційної та Головного командування УПА (під проводом Романа Шухевича) були визначені тоталітарні імперські режими, а не етнічні групи:
- Нацистська Німеччина (Третій Рейх) — яка несла расове рабство, масове вивезення остарбайтерів та спалення сіл.
- Радянський Союз (СРСР) — сталінський режим, відповідальний за Голодомор, кривавий терор НКВС та ліквідацію незалежної УНР.
Конфлікт із польським чинником виник виключно як геополітичне зіткнення двох концепцій майбутнього, а не через расову чи етнічну ненависть з боку українців. Польський емігрантський уряд у Лондоні та його підпільне військо — Армія Крайова (АК) — прийшли на Волинь та в Галичину зі своєю старою ідеологічною програмою: повернути колоніальні кордони 1939 року та утримати Західну Україну в складі майбутньої Польщі. Намагання українців вибороти власну соборну державу на своїй етнічній землі розцінювалися АК як «бунт на польських територіях».
УПА, будучи спадкоємицею Перших визвольних змагань 1917–1921 років, була армією державників. У її лавах воювали не лише галичани, а й тисячі східних українців та колишніх бійців Червоної армії, а також окремі національні загони інших пригноблених більшовиками народів (грузини, узбеки, татари). Трагічні обопільні різанини на Волині та каральні операції АК (знищення українських сіл Сагринь, Павлокома, Пискоровичі) стали вищою, кривавою стадією тієї самої ліквідаційної політики щодо українців, яку закладав ще режим Пілсудського. Українські повстанці вели війну на захист територій від спроб повернути колоніальне міжвоєнне минуле.
Методологічна вада західної історіографії
Історична ретроспектива доводить: українці Західної України у міжвоєнний період не були радикальними за своєю природою. Вони прагнули розбудови своєї соборної держави.
Саме Польща стала головним архітектором українського радикалізму проти самої себе. Постійне набирання обертів репресій ліквідувало помірковані течії та запрограмувало появу безкомпромісної ОУН революційної та УПА як єдиного можливого інструменту захисту нації від повного нівелювання.
Сучасні закордонні дослідники, зокрема німецько-польський історик Ґжеґож Россолінський-Лібе [7], детально описуючи ідеологію ОУН та методи її боротьби, припускаються фундаментальної методологічної помилки: вони не роблять логічного висновку про першопричину. Замість аналізу причин, Россолінський-Лібе деконтекстуалізує дії Польщі, тривіалізує державне насильство режиму «Санації» та розглядає український радикальний опір як щось штучно вирване з умов окупації. Проте історична закономірність є невблаганною: дія завжди народжує протидію. Неможливо збагнути виникнення УПА та ОУН-б без визнання того, що їх виховала, загартувала та радикалізувала сама польська державна машина
Уроки історії: як перетворити паперові договори на реальну безпеку
Історична ретроспектива від зради Ризького миру 1921 року до брутального порушення Будапештського меморандуму та сучасних геополітичних коливань доводить: у світовій політиці діє закон сили, а не права. Будь-які дипломатичні угоди, не підкріплені залізобетонними механізмами, приречені на зраду, щойно у великих гравців змінюються внутрішні інтереси чи лідери.
Щоб вирватися з цього історичного кола та змусити міжнародні договори працювати, сучасна Україна має будувати систему безпеки на чотирьох жорстких принципах:
- Юридична безповоротність замість декларацій: Будь-які безпекові угоди мають бути не просто підписами президентів, а зобов'язаннями, ратифікованими парламентами країн-партнерів (наприклад, Конгресом США). Це унеможливить ситуацію, коли зміна політичної кон'юнктури чи прихід нового лідера автоматично анулює гарантії. Кінцевою точкою має бути виключно повноправне членство в НАТО та запуск Статті 5. Нинішня війна Росії проти України висвітлила фактори, що потребують змін в самій системі НАТО.
- Принцип автоматичного тригеру (без консультацій): У тексті договорів має бути чітко прописано: «У разі порушення кордону країни-гаранти зобов'язані протягом 24 годин надати конкретні обсяги зброї, закрити небо або ввести війська». Будь-які розмиті формулювання про «проведення консультацій» чи «висловлення стурбованості» мають бути повністю виключені.
- Інфраструктура взаємної залежності (Tripwire): Найкращий гарант виконання договору — це присутність військового контингенту та військових баз союзників на українській землі. Коли іноземний капітал, заводи західного ВПК (як-от Rheinmetall чи BAE Systems) та життя їхніх військових безпосередньо перебувають під ризиком, уряди цих країн захищатимуть Україну як самих себе.
- Власна мілітарна потужність як головний аргумент: Найнадійніший договір виконується лише тоді, коли сама Україна є надпотужним військовим гравцем. Розвиток власного ракетного потенціалу, технологічна перевага в дронах та ППО, а також повна економічна самодостатність оборонного сектору — це єдина гарантія того, що сусіди поважатимуть підписані угоди.
Як влучно зазначав полковник Євген Коновалець: "У вогні боротьби переплавляється нація, і ми не маємо права сподіватися на примарні союзи. Тільки власна сила, інтегрована у жорсткі міжнародні зобов'язання, здатна зупинити черговий «Ризький мир» за нашою спиною".
Джерела:
- Українська Військова Організація (УВО) // Енциклопедія історії України: Т. 10. / Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка.
- Організація Українських Націоналістів // Енциклопедія історії України: Т. 7. / Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка.
- 100 років від дня заснування Української військової організації (УВО) // Матеріали Національної історичної бібліотеки України.
- 100 років УВО // Інформаційні матеріали Українського інституту національної пам'яті (УІНП).
- Massacres of Poles in Volhynia and Eastern Galicia // Historical analysis of geopolitical borders and Polish-Ukrainian underground conflict. Wikipedia.
- Rossoliński-Liebe, Grzegorz. Stepan Bandera: The Life and Afterlife of a Ukrainian Nationalist and the Complexity of My History. — Stuttgart: Ibidem-Verlag, 2014.
- Ільюшин І. І. Волинська трагедія 1943–1944 рр. / Інститут історії України НАН України. — К., 2003 (Електронна бібліотека LiberUA).
- Тімоті Снайдер. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569–1999.
- History of the Ukrainian minority in Poland // Second Polish Republic national minorities data.
- Історія ОУН. Її створили 16 галичан і 14 наддніпрянців // Радіо Свобода.
- Організація українських націоналістів // Історична довідка.
- 90 років пацифікації: польська влада змушувала українців «правильно голосувати» // Радіо Свобода.
- 16 вересня 1930 року поляки розпочали перші репресії... // Історичні хроніки.
- The Second Liberation Movement (1938-1950) // Донецька ОДА (En).
- Енциклопедія історії України / Інститут історії України НАН України. Статті: «Українська Військова Організація (УВО)», «Організація Українських Націоналістів», «Волинська трагедія 1943 р.» [УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ (УВО), Волинська трагедія 1943 р. - Інститут історії України].
- Генеральний план «Ост» та нацистська політика на окупованих територіях. Матеріали Українського інституту національної пам'яті (УІНП) [УІНП, План «Ост» — Вікіпедія].
- Красівський О. Д. Західна Україна в національній політиці Юзефа Пілсудського (1926–1935). Збірник наукових праць ІПІЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України [ipiend.gov.ua].
- Матеріали про каральну акцію «Пацифікація» 1930 року та репресії режиму Санації проти українського населення [90 років пацифікації: польська влада змушувала українців «правильно голосувати», Facebook].
- Варшавський договір (1920) та Ризький мирний договір (1921): дипломатичні документи та їхні наслідки для української державності [1920 рік. Україна і Польща уклали військовий союз проти більшовицької Росії].
- Дослідження Волинського конфлікту 1943–1944 рр. та дій Армії Крайової щодо цивільного українського населення (трагедії сіл Сагринь, Павлокома) [11 липня 1943 : Волинська трагедія - Цей день в історії, Massacres of Poles in Volhynia and Eastern Galicia - Wikipedia].
- Електронна бібліотека «LiberUA» (Інститут історії України НАНУ): Монографія професора Ігоря Ільюшина «Волинська трагедія 1943–1944 рр.» (Київ, 2003). Сама ця праця, розміщена на серверах інституту, докладно аналізує першопричини конфлікту й підтверджує, що жорстока міжнаціональна криза виросла з колоніальної та репресивної політики міжвоєнної Польщі.
- Аналітичні дослідження сучасних медіа: Спецпроєкт видання LIGA.net — «Каток історичної політики. Як поляків і українців посварила і поєднала Волинська трагедія» (2025). Автори розбирають, як державний тиск Другої Речі Посполитої (осадництво, пацифікація) системно закладав підґрунтя для неминучого зіткнення у майбутньому.
- Міжнародний науковий контекст: Дослідження видатного професора Єльського університету Тімоті Снайдера. У своїх роботах (зокрема «The Causes of Ukrainian-Polish Ethnic Cleansing 1943») та сучасних інтерв'ю він прямо зазначає, що радикалізація ОУН та трагедія на Волині формувалися десятиліттями передвоєнної дискримінації українців у Польщі. Снайдер застерігає сучасних політиків від використання трагедії як ідеологічної зброї.
- Будапештський меморандум (1994): Історія політичних запевнень та правових лазівок // Дослідження Центру міжнародної безпеки.
- Реалізм у міжнародних відносинах (Realpolitik): від концепцій Ганса Моргентау до сучасної геополітики Східної Європи.
- Двосторонні безпекові угоди України: аналіз зобов'язань та механізмів ратифікації парламентами західних країн (2024–2026).
- Концепція стримування «Tripwire» (розміщення союзних військ): досвід Холодної війни та Південної Кореї в українському контексті.
- Офіційний вісник НАТО: Стаття 5 про колективну оборону та процедури її практичної активації.
- Коновалець Є. Збірка політичних творів та промов: концепція опору на власні сили бездержавної нації.
