Образ жіночої "самопожертви", як інструмент тоталітарного терору

 

Історико-аналітичний огляд публікації в журналі «Огонек» № 16 (264) за 1928 рік 

Наприкінці 1920-х років радянський ілюстрований тижневик «Огонек» перетворився на один із найефективніших рупорів більшовицької пропаганди [««Огонек» - еженедельник советской страны: к истории функционирования в 1920-е годы»]. Випуск № 16 за 1928 рік яскраво демонструє технологію створення «радянського міфу». Поки на обкладинці часопису красується фотографія відомого американського письменника-соціаліста Ептона Сінклера (що створювало ілюзію зв'язку більшовиків із прогресивним західним світом) [Огонек. N. 16(264)/1928], внутрішні шпальти видання формували образи «чистих, жертовних та ідейних» творців нового ладу.

Головним матеріалом цього номера стала стаття «Орден на блузці» (автор — М. Розенфельд). Через біографічні нариси двох радянських діячок — Розалії Землячки та Мирри Сахновської — пропаганда вирішувала комплексне завдання: естетизувала насильство, приховувала криваві воєнні злочини та здійснювала глибоке анкетне маскування правлячої верхівки.

---

І. Пропагандистські прийоми та романтизація насильства

Аналізований текст побудований за класичними канонами тоталітарного маніпулювання. Насамперед автори експлуатують образ «тендітної жінки у цивільній блузці», яка володіє залізною, чоловічою волею. Цей прийом емоційного контрасту мав викликати у звичайного читача захоплення та нівелювати будь-які сумніви щодо жорстокості методів більшовизму.

Окреме місце в статті посідає створення так званого «захисного міфу». Текст детально описує страждання героїнь у царських тюрмах, заслання до Сибіру та важкі умови підпілля. Акцентуючи на минулих жертвах революціонерок, пропаганда легітимізувала їхнє право на терор у сьогоденні. Читачу нав'язували думку: «Вони стільки вистраждали заради майбутнього, що мають повне моральне право безжально карати ворогів революції». Уся брудна каральна робота ЧК та розстрільних загонів подавалася через піднесені метафори — «холоднокровний розрахунок», «вимушений захист» та «серйозний парадокс у полках».

---

ІІ. Антропонімічне маскування та міф про «народну владу»

Важливим аспектом радянського агітпропу того періоду була системна підміна справжніх імен та прізвищ лідерів революції. У часи Громадянської війни супротивники більшовиків активно використовували концепт «жидобільшовизму», намагаючись зобразити переворот як «інородну купецько-масонську змову» проти слов'янського населення. Оскільки у першому поколінні радянської верхівки відсоток осіб єврейського походження був високим, режим відповідав масовим перейменуванням.

Коли пересічний робітник читав журнал «Огонек», перед ним поставали пролетарські, милозвучні імена, хоча за лаштунками друкованого верстата ховалася зовсім інша етнічна та соціальна реальність:

• Михайло Кольцов (головний редактор журналу). Під цим псевдонімом працював Мойсей Хаїмович Фрідлянд (син єврейського ремісника з Києва) [Кольцов Михайло Юхимович]. Він виступав не просто журналістом, а ключовим агентом впливу радянських спецслужб (НКВС). Зміна прізвища дозволяла йому створювати ілюзію «істинно народної преси».
• Розалія Землячка (головна героїня статті). Її справжнє ім'я — Розалія Самойловна Залкінд, донька надзвичайно багатого єврейського купця 1-ї гільдії з Києва. Псевдонім «Землячка» було обрано з чітким наміром підкреслити її нібито глибоке коріння в місцевій землі та зв'язок із корінним етносом. Окрім національного маскування, це ховало її буржуазне, капіталістичне походження від репресованого нею ж класу.
• Мирра Сахновська (друга постать нарису). Уроджена Марта Оруж, згодом відома як Мар’ям Гец (донька єврейського купця з Вільно). Вона взяла слов'янізоване прізвище свого першого чоловіка (Сахновського), щоб постати перед читачами в образі традиційного «червоного командира».

Завдяки такій підміні на папері каральними органами, армією та пресою керували люди з простими, зрозумілими народу іменами, що мало повністю спростовувати антибільшовицьку риторику ворогів.

---

ІІІ. Історична реальність: від катів до жертв

Журнал «Огонек» у 1928 році зафіксував вигаданий, парадний фасад життєписів, повністю стерши криваву правду про діяльність цих осіб.

Розалія Землячка (Залкінд) подається в нарисі як самовіддана жінка, що керувала армійськими силами з «материнською турботою» та стала першою жінкою-кавалером ордена Червоного Прапора. Пропаганда повністю замовчала її головну роль в історії — організацію кривавого «Червоного терору» в Криму у 1920–1921 роках. Очолюючи Кримський обком, вона разом із Белою Куном ініціювала позасудові розстріли, за різними оцінками, від 50 до 100 тисяч людей (полонених офіцерів армії Врангеля, які здалися під гарантії амністії, лікарів, сестер милосердя та цивільних).

Ба більше, Землячка успішно масштабувала цей досвід. У 1930-х роках вона очолила органи партійно-державного контролю (Рабкрін, Комісія радянського контролю). Те, що пропаганда називала «чисткою апарату від бюрократів», насправді стало конвеєром Великого Терору. Землячка особисто підписувала директиви про звільнення та виключення з партії тисяч службовців по всій країні, що автоматично ставало першим кроком до їхнього арешту НКВС та подальшого розстрілу чи таборів ГУЛАГу. Вона померла у кремлівській розкоші в 1947 році, а її прах досі замурований у Кремлівській стіні.

Мирра Сахновська (Мар’ям Гец) прославляється в тексті як перша жінка-випускниця Військової академії РСЧА та зразковий боєць. Проте стаття замовчує її участь у жорстоких каральних операціях Громадянської війни, зокрема у придушенні Кронштадтського повстання матросів у 1921 році, які вимагали свободи слова та «Рад без більшовиків». Сахновська була ідейним гвинтиком агресивної воєнної машини СРСР, працюючи згодом у Розвідувальному управлінні РСЧА та виконуючи таємні місії більшовицького режиму в Китаї.

Іронія тоталітарного ладу полягає в тому, що створена за участю Землячки система «чисток» зрештою поглинула і Сахновську, і самого редактора журналу Кольцова. У 1937 році Сахновську заарештували за сфабрикованою справою про «військово-фашистську змову в РСЧА» та розстріляли. Мойсея Фрідлянда (Кольцова), який роками вибудовував стіну пропагандистської брехні для Сталіна, заарештували наприкінці 1938 року, жорстоко катували у Лефортово і розстріляли у лютому 1940 року.

---

Висновок

Аналізована стаття з журналу «Огонек» — це класичний приклад ідеологічної інверсії. Творці масового терору, організатори розстрільних ям у Криму та каральних експедицій проти власного народу поставали на сторінках преси як святі мученики та герої. Використання ретельно підібраних псевдонімів дозволяло тоталітарній системі одночасно вирішувати два завдання: ховати від історії реальні обличчя та походження кадрового апарату і створювати романтичний міф про «народну революцію», замітаючи сліди справжніх злочинів проти людства.

---

Джерела:

1. Першоджерело: Розенфельд М. «Орден на блузке» // Журнал «Огонек», № 16 (264), Москва, видавництво «Огонек», квітень 1928 р. (Головний редактор — М. Кольцов / М. Фрідлянд).
2. Історія радянської преси: «Советские массовые журналы двадцатых-тридцатых годов» / ««Огонек» - еженедельник советской страны: к истории funcionamento в 1920-е годы».
3. Біографічні дані М. Кольцова: Фрідлянд Мойсей (Михайло Кольцов) // Електронна єврейська енциклопедія.
4. Дослідження діяльності Р. Землячки (Залкінд) в Криму: Мельгунов С. П. «Красный террор в России. 1918–1923» (Матеріали про діяльність Кримського обкому більшовиків).
5. Роль партійного контролю та чисток: Павликов М. «Комиссия советского контроля в предвоенные годы» (Аналіз діяльності Р. Землячки в апараті державного контролю СРСР).
6. Документи щодо репресій М. Сахновської та М. Кольцова: «Расстрельные списки: Москва, Коммунарка, Бутово. 1937–1941» / Архівні слідчі справи НКВС СРСР.
7. Військова історія: Черушев Н. С., Черушев Ю. Н. «Расстрелянная элита РККА. 1937–1941» (Розділ про долю першої жінки-випускниці Військової академії М. Сахновської-Гец).

• Як саме радянська цензура (Головліт) у 1930-х роках вичищала з бібліотек номери журналу «Огонек» із фотографіями вже заарештованих Кольцова та Сахновської.
• Які ще відомі більшовицькі діячі використовували подібне антропонімічне маскування (наприклад, Троцький-Бронштейн, Зінов'єв-Радомисльський, Каменєв-Розенфельд).

Комплексний історико-джерелознавчий аналіз нарису «Председатель Таня Станиславская»

 

1. Джерелознавча характеристика та бібліографічні дані

• Назва матеріалу: «Председатель Таня Станиславская» (Голова Таня Станиславська).
• Автор публікації: К. П. Повне ім'я в тогочасних реєстрах авторів «Огонька» — Костянтин Подоляк (радянський публіцист-нарисник).
• Видання: Ілюстрований художньо-літературний та громадсько-політичний журнал «Огонёк» № 29 (277) від 15 липня 1928 року.
• Тип джерела: Публіцистичний нарис; елемент радянської пропаганди, монументальної агітації та текстово-візуального конструювання реальності періоду пізнього НЕПу напередодні початку форсованої колективізації.
• Об'єкт дослідження: Процес створення єврейських сільськогосподарських колоній (селищ) на Півдні України (Херсонська, Миколаївська, Криворізька та Запорізька округи) за лінією КомЗЕТу (Комітету з земельного устрою єврейських трудящих).

---

2. Ідеологічна та пропагандистська структура тексту

Стаття побудована за канонічною матрицею радянського соціального інжинірингу 1920-х років і виконує кілька одночасних пропагандистських завдань:

• Конструювання «Нової радянської жінки»: Образ 23-річної комсомолки Тані Станиславської, яка керує громадою старших патріархальних чоловіків, слугує інструментом руйнування традиційного юдейського укладу (штетлу) та вікової ієрархії. Її репрезентовано як ідеальну «висуванку», наділену «чудово ясним розумом», що маркує перемогу радянської секулярної модернізації над традиційними релігійними інститутами.
• Легітимізація інституту «Позбавленців» (Лишенцев): Автор відверто фіксує масштабні політичні та громадянські обмеження на селі, вказуючи, що «середня цифра позбавлених прав голосу на дільницях становить від 12 до 16%». У науковому вимірі це величезний показник, який свідчить про штучне витискання зі суспільно-політичного життя колишніх дрібних торгівців, кустарів, ремісників та духовенства. Пропаганда легітимізує це правове обмеження, маркуючи людей «неблагонадійними» та обіцяючи повернення прав лише через важку «чесну працю» на користь радянської держави.
• Створення вітрини соціального добробуту: Особливий акцент на організації дитячих майданчиків та ясел із триразовим харчуванням виконує роль ідеологічної завіси. Ця турбота про дітей демонструється як пряме досягнення радянської влади, хоча насправді вона суттєво фінансувалася закордонними донорами і була покликана максимально вивільнити жіночу робочу силу для виснажливої польової праці.

---

3. Прихований історичний контекст: Демографічний інжиніринг на згарищі

За ідилічними описами зборів «під відкритим небом» ховається глибока трагедія українського селянства та масштабне штучне переформатування етнічної карти регіону:

• Наслідки голоду 1921–1923 років та селянських повстань: Масовий голод на Півдні України (Херсонщина, Запоріжжя, Катеринославщина), штучно спровокований тотальною більшовицькою продрозкладкою та викачуванням хліба Москвою, забрав сотні тисяч життів місцевих українських селян та німців-колоністів. Разом із жорстоким придушенням антибільшовицьких повстань (зокрема, махновського руху, що діяв саме в цих районах) це призвело до утворення величезних масивів безлюдних, «пустуючих» земель та конфіскованих хуторів.
• Колосальні переселенські потоки (1924–1928): На ці спустошені території КомЗЕТ спільно з «Агро-Джонтом» (американською благодійною організацією «Joint») розпочав агресивне масове переселення єврейського населення, яке втратило засоби до існування в містах через ліквідацію приватної торгівлі. Переселенський рух мав характер демографічного вибуху. Щороку на Південь України спрямовували щонайменше 5 тисяч родин. Ураховуючи специфіку патріархальних єврейських родин смуги осілості, де кожне сімейство налічувало в середньому від 5 до 10 осіб («ротів»), загальна чисельність переселенців за п'ять років (1924–1928) досягла від 200 000 до 250 000 осіб. Значна частина цього потоку спрямовувалася з міських центрів та містечок РРФСР та Білорусі, кардинально змінюючи етнодемографічний ландшафт колишнього козацького і селянського Півдня України.
• Штучні привілеї та міжнаціональна напруга: Держава створювала для єврейських колоністів тепличні, екстраординарні умови: виділялися кращі південні чорноземи, надавалися податкові пільги, забезпечувалося постачання новітньої американської техніки (трактори, плуги, реманент), закупленої за золото «Джонту». Це відбувалося на тлі тотального малоземелля, зубожіння, прогресуючого розкуркулення та фактичного пограбування корінного українського селянства. Радянська влада свідомо зіштовхувала лобами різні етнічні групи, закладаючи міну уповільненої дії під міжнаціональні відносини в регіоні та викликаючи глуху ворожнечу місцевого населення до «радянських висуванців».

---

4. Висновок: Чому колоністи масово поверталися до міст?

Попри намагання радянської преси змалювати ідилію, єврейський аграрний експеримент на Півдні України зазнав повного краху через внутрішню нежиттєздатність. Текст статті чітко підтверджує, що переселенці прагнули якомога швидше залишити села та повернутися у звичне для них міське середовище з кількох об'єктивних причин:

1. Професійна непридатність до важкої селянської праці: Більшість колоністів були колишніми міськими лавочниками, торгівцями чи ремісниками (кустарями). Вони абсолютно не мали навичок обробітку землі. Романтичні уявлення про «чесну працю на землі» швидко руйнувалися об сувору аграрну реальність — вони просто не вміли і фізично не могли ефективно господарювати.
2. Степові неврожаї та відсутність результатів: Текст прямо фіксує господарське безсилля переселенців перед силами природи: вони сіють, але в них нічого не росте, або, як нарікає герой нарису, «ховрахи все поїли», тоді як у досвідчених сусідів-селян кавуни та кукурудза родили належним чином. Постійні збитки та невміння боротися зі шкідниками й посухою позбавляли будь-якого економічного сенсу залишатися на землі.
3. Примусовий характер «радянізації» та колективізація: Невдовзі після переселення радянська влада почала згортати НЕП і заганяти всіх у колгоспи. Колишні міщани, які й без того страждали від важкої праці, опинилися в умовах державного кріпацтва, що остаточно вбило будь-яку мотивацію займатися сільським господарством.
4. Потужний тягар міської урбанізації та індустріалізація: Звичка до міського способу життя була сильнішою за пропагандистські гасла. Коли на зламі 1920–1930-х років розпочалася індустріалізація і великі міста потребували грамотних кадрів на заводи й будівництва, єврейська молодь із колоній масово скористалася цим шансом, щоб повернутися у зрозуміле міське середовище, де умови життя та праці були непорівнянно легшими та звичнішими.

Історичний епілог: Остаточну крапку в історії колоній радянська влада поставила пізніше. Наприкінці 1930-х років (під час Великого терору 1937–1938 рр.) КомЗЕТ ліквідували, діяльність «Джонту» заборонили, а керівництво організацій, які керували переселенням, репресували та розстріляли за звинуваченнями у шпигунстві. Таким чином американський проект заселення українських земель провалився частково, бо міста ними були наповнені вщент і  це дало ту цифру, знищених німцями в містах їх та нащадків в часи холокосту другої світової.

Додаток: Кримська та Біробіджанська колонізація на шпальтах «Огонька» (1928 рік)

Паралельний контекст кампаній

• Березень 1928 року. Держава офіційно затвердила Біробіджанський напрямок.
• Квітень 1928 року. Перші ешелони переселенців вирушили на Схід.
• Випуск журналу № 16. Показує тогочасну вершину кримського проєкту.

Тематичний розподіл у пресі

• Кримський регіон. Демонструвався як розвинена технічна база.
• Біробіджанський район. Подавався як новий перспективний фронт.
• Лотерея ОЗЕТ. Фінансувала обидва переселенські напрямки одночасно.

Ідеологічне протистояння авторів

• Юрій Ларін. Автор аналізованої статті у № 16.
• Позиція Ларіна. Захищав виключно південний варіант колонізації.
• Ангела Рор. Репортерка наступних далекосхідних випусків журналу.
• Нариси Рор. Описували побут перших колоністів Амуру5.
• Першоджерело: 

1. Журнал «Огонёк» (Москва). — 1928. — №16, та № 29 (277) від 15 липня. Стаття: К. П. «Председатель Таня Станиславская».
2. Міцель М. Остання глава: Агро-Джонт у роки Великого терору. — К.: Дух і Літера, 2003.
3. Данилов В. П. Коллективизация сельского хозяйства в СССР: пути, формы, достижения. — М., 1982.
4. Єфіменко Г. Г. Взаємовідносини Кремля та УСРР: національний аспект (1917–1930 рр.) / НАН України. Інститут історії України. — К., 2005.
5. Кульчицький С. В. Трагічний пролог: Голод 1921–1923 рр. в Україні. — К.: Інститут історії України НАНУ, 2001.
6. Романова О. Я. Діяльність КомЗЕТовських організацій та Агро-Джонту в контексті радянської модернізації Півдня України (1920-ті — 1930-ті рр.) // Український історичний журнал. — 2012. — № 4.
7. Хітерєр В. Документи міжнародних благодійних організацій як джерело з історії єврейського землеробства в Україні у 1920-х рр. // Студії з архівної справи та документознавства. — Т. 7. — К., 2001.
8. Dekel-Chen, Jonathan L. Farming the Red Earth: Evolution of Soviet Jewish Colonization, 1924–1937. — Yale University Press, 2005.