Інструменти побуту та їх застосування

 Наукова атрибуція музейного предмета

Комплекс: Пам'ятки матеріальної та духовної культури українців кінця XIX — першої половини XX ст.
Об'єкт дослідження: Побутовий комплекс для догляду за текстилем / народний шумовий інструмент (комплект із двох одиниць: рубель та качалка).
Місце зберігання: Музей боротьби за Україну.

1. Назва та класифікація об'єкта

• Наукова назва: Рубель (ребрак, пральник) та качалка.
• Класифікація:
  • За класифікацією матеріальної культури: Предмет традиційного домашнього начиння та господарського вжитку.
  • За музичною класифікацією (система Горнбостеля-Закса): Ідіофон (самозвучний інструмент). Підклас — скребкові ідіофони (індекс 112.2).

2. Матеріалознавчий та техніко-технологічний аналіз

Предмети виготовлені методом ручного тесання та профільного різьблення з цільного масиву деревини твердої породи (бук або дуб).

• Рубель: Має видовжену форму з виточеною циліндричною ручкою. На одній із площин нанесено 22 глибокі поперечні паралельні ребра трапецієподібного профілю. Протилежний бік плаский, з наявними тріщинами від природної усушки дерева. На торці рукояті міститься клеймо у формі арабської цифри «9». Загальна довжина — бл. 63 см.
• Качалка: Оциліндрований дерев'яний валик з гладкою поверхнею.

3. Датування та локалізація

Кінець XIX — перша половина XX століття. Загальноукраїнський тип утилітарного призначення без локального орнаментування.

4. Історико-етнографічна та функціональна інтерпретація

Об'єкт має синкретичний характер, поєднуючи дві функції:

• Господарська функція: До появи електричних прасок комплекс слугував основним інструментом для фінішної обробки (викачування) одягу та білизни з суворого домотканого лляного чи конопляного полотна. Вогку тканину намотували на качалку, після чого за допомогою рубеля з силою прокачували по твердій поверхні, що розминало жорсткі рослинні волокна і розгладжувало складки.
• Музична та військово-історична функція: У контексті традиційної духовної культури рубель функціонував як перкусійний (шумовий) інструмент. Звуковидобування відбувалося шляхом проведення дерев’яним стрижнем (або ручкою качалки) по ребристій поверхні, що створювало гучний, сухий, тріскучий звук.У контексті концепції Музею боротьби за Україну побутування рубеля як музичного інструмента має важливе мілітарне значення. Під час національно-визвольних змагань (у військових підрозділах УНР, галицьких інструкторських школах, а згодом — у криївках та таборах УПА) професійні музичні інструменти були рідкістю через підпільний чи фронтовий характер боротьби. Побутові предмети, зокрема рубель, трансформувалися в підручні засоби інструментального супроводу. Він виконував роль метронома, маршового барабана та ритмічної опори під час виконання повстанських, стрілецьких та козацьких пісень. Це забезпечувало підтримання бойового духу, психологічне розвантаження бійців у польових умовах та виконувало важливу ідеологічно-мобілізаційну функцію в середовищі учасників збройного опору.

5. Стан збереженості та висновок

Об'єкт перебуває у стабільному музейному стані. Спостерігаються ознаки природного старіння матеріалу (патина, потемніння, поздовжні мікротріщини). Об'єкт має історико-побутову, етнографічну та музикознавчу цінність як зразок селянського промислу та приклад адаптації народного інструментарію до умов військового побуту періоду визвольної боротьби.

---

Джерела та література

1. Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. (Статті, присвячені термінології та періодизації Українських визвольних змагань ХХ ст.).
2. Горнбостель Е. М. фон, Закс К. Класифікація музичних інструментів / переклад та коментарі. // Музичне інструментознавство. — К., 2002.
3. Грица С. Й. Трансформація народної традиції у військовому та повстанському середовищі ХХ ст. // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2005. — № 3.
4. Іваницький А. І. Український музичний фольклор: Підручник для вищих учбових заходів. — К.: Музична Україна, 2004. — С. 211–215 (Класифікація самозвучних інструментів).
5. Хай М. Й. Музично-інструментальна культура українців (фольклористичні аспекти). — К. — Л.: Автограф, 2007.

Ятаган під реставрацію

 НАУКОВА АТРИБУЦІЯ МУЗЕЙНОГО ЕКСПOHATA

• Назва експоната: Комплекс парадної козацької старшинської зброї: клинок османського ятагана у східних піхвах балканського (орієнтального) типу.
• Датування: Кінець XVIII — початок XIX століття.
• Регіон походження клинка: Османська імперія (локалізація археологічної знахідки: Україна).
• Регіон походження піхов: Балканський субрегіон / Близький Схід (Османська провінція).
• Матеріал та техніка: Сталь (кування, гартування), мідний сплав / латунь (лиття, карбування, паяння, наскрізне прорізне різьблення «ажур»), дерево, натуральна шкіра (замша).

---

Іконографічний та морфологічний опис

Предмет є складним військово-історичним комплексом-компіляцією (колекційним підбором), що складається з двох автентичних частин орієнтального походження:

1. Клинок ятагана: Сталевий, однолезовий, із характерним подвійним вигином (зворотним нахилом леза), притаманним класичній османській короткоклинковій зброї. Поверхня металу має виражену текстуру археологічної знахідки (каверни, сліди стабілізованої корозії), що підтверджує його тривале перебування у ґрунті.
2. Конструктивні особливості ефеса: На хвостовику (тангу) збереглася латунна сполучна муфта (більстер) та монтажний отвір для фіксації щічок руків’я. У зоні п'яти клинка зафіксовано технологічні отвори та залишки оригінальних металевих заклепок. Даний вузол призначався для кріплення фігурних кутових накладок (язичків «хайдар»), які захищали основу руків'я і посилювали конструкцію при ударі. Наявність цих кріплень свідчить про високу якість первинного виконання зброї (офіцерський або парадний тип).
3. Піхви: Дерев’яний корпус, обтягнутий фарбованою шкірою (замшею). Металевий прибор піхов (устя, обоймиці та подовжений конічний наконечник) виконаний з мідного сплаву. Декоративне оздоблення верхньої частини представлене філігранним прорізним рослинним орнаментом у вигляді витих лоз та стилізованих квітів, що є характерним прикладом ісламського або балканського прикладного мистецтва під османським впливом. Наконечник завершується латунним подовженим конусом із орнаментом в потовщенні, як на усті піхов.

---

Історичний контекст та побутування в Україні

Кінець XVIII — початок XIX століття для українських земель став періодом фінальних етапів збройної боротьби за вихід до Чорного моря, ліквідації Запорозької Січі та Кримського ханства. У цей час на теренах Південної, Центральної та Правобережної України відбувалися масштабні переміщення військових контингентів: козацьких формувань (зокрема, Задунайського та Чорноморського козацьких військ), османських загонів та регулярної армії.

Ятагани масово потрапляли до рук українського козацтва та шляхти як цінні воєнні трофеї під час війн з Османською імперією. Зброя східного типу вважалася престижним елементом козацького парадного однострою та символом військової доблесті. Через високу вартість імпортних клинків та специфіку військового побуту в Україні часто практикувався ремонт та перевтілення трофеїв: клинки поєднувалися з випадковими піхвами відповідного розміру або перевстановлювалися на місцеві руків’я. Присутній на піхвах ажурний рослинний орнамент ідеально відповідав тогочасній моді українського козацького бароко та пізніших «орієнтальних» трендів у козацької офіцерської старшини.

Знахідка цього клинка в землі на території України та його подальше свідоме поєднання з автентичними східними піхвами є класичним прикладом збереження матеріальної пам'ятки військової історії.

---

Стан збереженості та музейні примітки

• Поточний стан: Обмежено-експозиційний. Наявні історичні втрати ефеса (руків'я) та елементів кріплення п'яти клинка («хайдар»).
• Примітка фонду: Конструктивні втрати елементів комплексу зафіксовані та будуть відновлені пізніше в ході планових реставраційних робіт.

---

Висновок

Експонат має високу історико-культурну, зброярську та етнографічну цінність як матеріальне свідчення мілітарних зв'язків України з країнами Чорноморсько-Середземноморського басейну. Предмет ілюструє епоху козацьких воєн, побут військової еліти та культуру поводження з трофейною зброєю.

Експонат фондів Музею боротьби за Україну.

---

Джерела для подальшого дослідження (Бібліографія)

1. Тоїчкін Д. В. Козацька зброя ХVІІ-ХVІІІ ст.: суспільний статус та технологічний аспект. — К.: Інститут історії України НАНУ, 2013.
2. Аствацатурян Э. Г. Турецкое оружие в собрании Государственного Исторического музея. — М., 2002.
3. Свєшніков І. К. Битва під Берестечком. — Львів: Слово, 1993. (В частині опису трофейної османської зброї в козацькому середовищі).
4. Elgood, Robert. The Arms of Greece and Her Balkan Neighbors in the Ottoman Period. — Thames & Hudson, 2009.

---

Унікальний спадковий гарнітур елітної османської зброї доби Останньої Запорозької Січі

 НАУКОВО-АТРИБУЦІЙНИЙ ПАСПОРТ КОМПЛЕКСУ ХОЛОДНОЇ ЗБРОЇ

(З фондів та колекційних матеріалів Музею боротьби за Україну)

---

І. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ТА СКЛАД ЕКСПОНАТІВ

Представлений комплекс є неподільним авторським ансамблем особистої бойової та сакральної зброї, який належав турецькому воїну вищого командного складу (офіцеру яничарського корпусу). Комплекс безперервно зберігався у Туреччині в одній родині як спадкова реліквія і згодом був привезений в Україну. Хронологічно виготовлення гарнітура ідеально збігається з періодом існування Останньої (Нової / Підпільненської) Запорозької Січі (1734–1775 рр.).

Склад комплексу на момент дослідження:

1. Коротка бойова османська шабля (тип: піхотний тесак / коротка пала) — дата виготовлення: ١١٧١  (1171 р. Гіджри). На п'яті клинка чітко зберігся оригінальний авторський картуш майстра з обох сторін.
2. Великий бойовий ятаган (основна зброя ближнього бою, виготовлена пізніше) — дата виготовлення: ١١٧٨ (1178 р. Гіджри - 1764-65 від р.Х.). Маркування нанесене штихелем.
3. Малий поясний ятаган (ніж-бічак) (сакральна зброя самозахисту та оберіг) — дата виготовлення: ١١٧١ (1171 р. Гіджри  - 1757-58).
4. Четвертим предметом залишився в родині власника. Другий малий ятаган-бічак, що повністю повторював колишню стилістику та маркування третього предмета ١١٧١ (1171 р. Г.).

• Геометрія та фізичні параметри: 
• Матеріал руків'їв: Натуральна кістка на ятаганах/ ріг великої рогатої худоби на шаблі, із характерною пористою структурою та слідами природного старіння.

---

ІІ. ТЕХНОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА МАРКУВАННЯ

На основі матеріалознавчого аналізу та макрофотофіксації деталей виявлено спільне походження предметів від одного видатного османського майстра:

• Авторський картуш: На п'яті клинка шаблі чітко зберігся глибокий штампований картуш у формі картушу з каліграфічним внутрішнім написом (іменним підписом майстра-зброяра).
• Техніка нанесення дат: Знаки датування на предметах вибиті та додатково гравіровані ручним інструментом (штихелем) на металі у характерній кустарній османській манері. На великому ятагані напис ١١٧٨
• Сакральна Каліграфія: По боках обуху малих ятаганів присутні частково збережені аяти з Корану, нанесені методом ручного гравіювання штихелем.
• Художнє оздоблення лез: На площинах (дзеркалах) клинків слабко проглядаються залишки травлених малюнків та орнаментів, що свідчить про високий первісний художній рівень усього гарнітура.

Розшифровка дат за мусульманським календарем (Гіджра):

• Базовий набір (Шабля та малі ятагани): Чіткі знаки ١١٧١ (1171 рік Гіджри), що за європейським літочисленням відповідає 1757–1758 рокам.
• Дозамовлений предмет (Великий ятаган): Штампований та різаний штихелем напис ١١٨٧ (1178 рік Гіджри), що відповідає 1764–1765 рокам нашої ери.

---

ІІІ. ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ: КОРДОНИ ТА БИТВИ ОСТАННЬОЇ СІЧІ

Роки створення цього гарнітура (1757–1765 рр.) — це золота, але водночас трагічна доба в історії українського козацтва. У цей час Нова Січ під проводом кошового отамана Петра Калнишевського досягла свого найвищого економічного та військового розквіту, безпосередньо межуючи з володіннями Османської імперії на Півдні.

Представлена зброя є прямим уособленням тієї елітної військової сили супротивника, з якою запорожці стикалися на степовому прикордонні та в горнилі Російсько-турецької війни (1768–1774 рр.). Саме такі ятагани та шаблі османської роботи були найбажанішими бойовими трофеями козацької старшини Останньої Січі під час штурмів Очакова, Кінбурна, Хаджибея (сучасна Одеса) та Бендер. Наявність комплексу в українському музейному просторі створює потужний візуальний та історичний міст між військовою культурою Запорожжя та Османського Порти.

---

IV. РЕКОНСТРУКЦІЯ БОЙОВОЇ ДОЛІ ГАРНІТУРА

1. Первинне замовлення комплексу (1171 рік Гіджри / 1757–1758 рр.)

В епоху султана Мустафи III турецький воїн замовляє у видатного майстра базовий бойовий ансамбль — довгу шаблю-тесак та два малих ятагани-бічаки.
На обухах цих малих ножів з обох боків штихелем вирізаються сакральні аяти з Корану (захисні обереги). Нанесення святого слова повністю виключало використання ножів для побутових цілей (приготування їжі, різання хліба чи м'яса), оскільки це вважалося релігійним оскверненням. Вони служили виключно бойовими оберегами останнього шансу, які носив офіцер за широким військовим поясом (силахликом). Леза всієї зброї прикрашаються художнім травленням.

2. Бойова втрата та дозамовлення великого ятагана (1178 рік Гіджри / 1764–1765 рр.)

Між першим замовленням і виготовленням великого ятагана минає 7 років. Протягом цього бойового періоду попередній великий ятаган власника ламається або втрачається у жорстоких сутичках. Шабля та малі ятагани-обереги з Кораном виконують свою роль і допомагають воїну вижити.

Власник повертається до того самого перевіреного майстра-зброяра, приносить свій набір і просить викувати новий великий бойовий ятаган замість втраченого. Майстер виготовляє його у 1178 році Г. (якраз у рік, коли Петро Калнишевський став незмінним кошовим отаманом Останньої Січі), повністю повторюючи свій фірмовий стиль долів, геометрію та манеру маркування штихелем, що дозволяє ідеально завершити та доукомплектувати «зброярську родину».

3. Трагедія ліквідації яничар і вимушена «де-яничаризація» (після 1826–1830 років)

У червні 1826 року османський султан Махмуд II здійснює тотальне військове винищення яничарського корпусу (Vaka-i Hayriye). Традиційна яничарська атрибутика забороняється під страхом смерті, а армія послідовно переходить на нові європейські стандарти спорядження.

Головний маркер колишньої військової гордості — гігантські кістяні розширення («вуха») на тильниках обох ятаганів — стає для турецького власника та його нащадків смертельним вироком. Щоб врятувати життя та приховати приналежність до забороненого корпусу, але водночас зберегти безцінні тавровані клинки із сакральними написами, родина здійснює вимушену модифікацію зброї:

• На обох ятаганах грубо спилюють (зрізають) кістяні вуха, роблячи руків'я абсолютно пласкими. Це дозволило приховано носити зброю під цивільними плащами або адаптувати її під нові європейські плоскі піхви. На торцях кістки досі збереглися чіткі сліди пили та оголена пориста внутрішня структура.
• На шаблі (ліворуч) оригінальний ефес згодом також модернізується, отримуючи додатковий захист кисті у вигляді залізної гарди із загнутими «вусами» для подальшої служби зброї.

---

V. НАУКОВО-МУЗЕЙНЕ ЗНАЧЕННЯ

Даний комплекс експонатів є рідкісним еталонним зразком неподільного сімейного зброярського ансамблю XVIII століття із бездоганним спадковим турецьким провансом. Для Музею боротьби за Україну ці предмети мають виняткове значення, оскільки матеріально ілюструють епоху Останньої Запорозької Січі, демонструючи високий рівень військової культури та озброєння тогочасного Півдня та Османської імперії. Зброя унікальна тим, що зберегла матеріальні сліди великих історичних трагедій прямо на своєму «тілі» (вимушене спилювання вух 1830-х років, бойове дозамовлення великого ятагана 1764 року, збереження святих текстів на обухах).

---

VI. РЕКОМЕНДОВАНІ НАУКОВІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Тоїчкін Д. В. Холодна зброя знадоби Війська Запорозького Низового (ХVІІ–ХVІІІ ст.). — К.: Інститут історії України НАНУ, 2011. (Для розуміння контексту османського імпорту та трофеїв у часи Нової Січі).
2. Аствацатурян Э. Г. Оружие Востока. — Атлант, 2002. (Фундаментальна праця з клеймування османських клинків, бічаків та переведення дат Гіджри).
3. Elgood, Robert. The Arms of Greece and Her Balkan Neighbors in the Ottoman Period. — Thames & Hudson, 2009. (Дослідження османських ятаганів, бічаків та практик обрізання руків'їв після ліквідації яничарів у 1826 році).
4. Yücel, Ünsal. Islamic Swords and Swordsmiths. — IRCICA, 2001. (Опис традицій нанесення аятів з Корану на обухи та площини османської зброї).