Унікальний спадковий гарнітур елітної османської зброї доби Останньої Запорозької Січі

 НАУКОВО-АТРИБУЦІЙНИЙ ПАСПОРТ КОМПЛЕКСУ ХОЛОДНОЇ ЗБРОЇ

(З фондів та колекційних матеріалів Музею боротьби за Україну)

---

І. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ТА СКЛАД ЕКСПОНАТІВ

Представлений комплекс є неподільним авторським ансамблем особистої бойової та сакральної зброї, який належав турецькому воїну вищого командного складу (офіцеру яничарського корпусу). Комплекс безперервно зберігався у Туреччині в одній родині як спадкова реліквія і згодом був привезений в Україну. Хронологічно виготовлення гарнітура ідеально збігається з періодом існування Останньої (Нової / Підпільненської) Запорозької Січі (1734–1775 рр.).

Склад комплексу на момент дослідження:

1. Коротка бойова османська шабля (тип: піхотний тесак / коротка пала) — дата виготовлення: ١١٧١  (1171 р. Гіджри). На п'яті клинка чітко зберігся оригінальний авторський картуш майстра з обох сторін.
2. Великий бойовий ятаган (основна зброя ближнього бою, виготовлена пізніше) — дата виготовлення: ١١٧٨ (1178 р. Гіджри - 1764-65 від р.Х.). Маркування нанесене штихелем.
3. Малий поясний ятаган (ніж-бічак) (сакральна зброя самозахисту та оберіг) — дата виготовлення: ١١٧١ (1171 р. Гіджри  - 1757-58).
4. Четвертим предметом залишився в родині власника. Другий малий ятаган-бічак, що повністю повторював колишню стилістику та маркування третього предмета ١١٧١ (1171 р. Г.).

• Геометрія та фізичні параметри: 
• Матеріал руків'їв: Натуральна кістка на ятаганах/ ріг великої рогатої худоби на шаблі, із характерною пористою структурою та слідами природного старіння.

---

ІІ. ТЕХНОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА МАРКУВАННЯ

На основі матеріалознавчого аналізу та макрофотофіксації деталей виявлено спільне походження предметів від одного видатного османського майстра:

• Авторський картуш: На п'яті клинка шаблі чітко зберігся глибокий штампований картуш у формі картушу з каліграфічним внутрішнім написом (іменним підписом майстра-зброяра).
• Техніка нанесення дат: Знаки датування на предметах вибиті та додатково гравіровані ручним інструментом (штихелем) на металі у характерній кустарній османській манері. На великому ятагані напис ١١٧٨
• Сакральна Каліграфія: По боках обуху малих ятаганів присутні частково збережені аяти з Корану, нанесені методом ручного гравіювання штихелем.
• Художнє оздоблення лез: На площинах (дзеркалах) клинків слабко проглядаються залишки травлених малюнків та орнаментів, що свідчить про високий первісний художній рівень усього гарнітура.

Розшифровка дат за мусульманським календарем (Гіджра):

• Базовий набір (Шабля та малі ятагани): Чіткі знаки ١١٧١ (1171 рік Гіджри), що за європейським літочисленням відповідає 1757–1758 рокам.
• Дозамовлений предмет (Великий ятаган): Штампований та різаний штихелем напис ١١٨٧ (1178 рік Гіджри), що відповідає 1764–1765 рокам нашої ери.

---

ІІІ. ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ: КОРДОНИ ТА БИТВИ ОСТАННЬОЇ СІЧІ

Роки створення цього гарнітура (1757–1765 рр.) — це золота, але водночас трагічна доба в історії українського козацтва. У цей час Нова Січ під проводом кошового отамана Петра Калнишевського досягла свого найвищого економічного та військового розквіту, безпосередньо межуючи з володіннями Османської імперії на Півдні.

Представлена зброя є прямим уособленням тієї елітної військової сили супротивника, з якою запорожці стикалися на степовому прикордонні та в горнилі Російсько-турецької війни (1768–1774 рр.). Саме такі ятагани та шаблі османської роботи були найбажанішими бойовими трофеями козацької старшини Останньої Січі під час штурмів Очакова, Кінбурна, Хаджибея (сучасна Одеса) та Бендер. Наявність комплексу в українському музейному просторі створює потужний візуальний та історичний міст між військовою культурою Запорожжя та Османського Порти.

---

IV. РЕКОНСТРУКЦІЯ БОЙОВОЇ ДОЛІ ГАРНІТУРА

1. Первинне замовлення комплексу (1171 рік Гіджри / 1757–1758 рр.)

В епоху султана Мустафи III турецький воїн замовляє у видатного майстра базовий бойовий ансамбль — довгу шаблю-тесак та два малих ятагани-бічаки.
На обухах цих малих ножів з обох боків штихелем вирізаються сакральні аяти з Корану (захисні обереги). Нанесення святого слова повністю виключало використання ножів для побутових цілей (приготування їжі, різання хліба чи м'яса), оскільки це вважалося релігійним оскверненням. Вони служили виключно бойовими оберегами останнього шансу, які носив офіцер за широким військовим поясом (силахликом). Леза всієї зброї прикрашаються художнім травленням.

2. Бойова втрата та дозамовлення великого ятагана (1178 рік Гіджри / 1764–1765 рр.)

Між першим замовленням і виготовленням великого ятагана минає 7 років. Протягом цього бойового періоду попередній великий ятаган власника ламається або втрачається у жорстоких сутичках. Шабля та малі ятагани-обереги з Кораном виконують свою роль і допомагають воїну вижити.

Власник повертається до того самого перевіреного майстра-зброяра, приносить свій набір і просить викувати новий великий бойовий ятаган замість втраченого. Майстер виготовляє його у 1178 році Г. (якраз у рік, коли Петро Калнишевський став незмінним кошовим отаманом Останньої Січі), повністю повторюючи свій фірмовий стиль долів, геометрію та манеру маркування штихелем, що дозволяє ідеально завершити та доукомплектувати «зброярську родину».

3. Трагедія ліквідації яничар і вимушена «де-яничаризація» (після 1826–1830 років)

У червні 1826 року османський султан Махмуд II здійснює тотальне військове винищення яничарського корпусу (Vaka-i Hayriye). Традиційна яничарська атрибутика забороняється під страхом смерті, а армія послідовно переходить на нові європейські стандарти спорядження.

Головний маркер колишньої військової гордості — гігантські кістяні розширення («вуха») на тильниках обох ятаганів — стає для турецького власника та його нащадків смертельним вироком. Щоб врятувати життя та приховати приналежність до забороненого корпусу, але водночас зберегти безцінні тавровані клинки із сакральними написами, родина здійснює вимушену модифікацію зброї:

• На обох ятаганах грубо спилюють (зрізають) кістяні вуха, роблячи руків'я абсолютно пласкими. Це дозволило приховано носити зброю під цивільними плащами або адаптувати її під нові європейські плоскі піхви. На торцях кістки досі збереглися чіткі сліди пили та оголена пориста внутрішня структура.
• На шаблі (ліворуч) оригінальний ефес згодом також модернізується, отримуючи додатковий захист кисті у вигляді залізної гарди із загнутими «вусами» для подальшої служби зброї.

---

V. НАУКОВО-МУЗЕЙНЕ ЗНАЧЕННЯ

Даний комплекс експонатів є рідкісним еталонним зразком неподільного сімейного зброярського ансамблю XVIII століття із бездоганним спадковим турецьким провансом. Для Музею боротьби за Україну ці предмети мають виняткове значення, оскільки матеріально ілюструють епоху Останньої Запорозької Січі, демонструючи високий рівень військової культури та озброєння тогочасного Півдня та Османської імперії. Зброя унікальна тим, що зберегла матеріальні сліди великих історичних трагедій прямо на своєму «тілі» (вимушене спилювання вух 1830-х років, бойове дозамовлення великого ятагана 1764 року, збереження святих текстів на обухах).

---

VI. РЕКОМЕНДОВАНІ НАУКОВІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Тоїчкін Д. В. Холодна зброя знадоби Війська Запорозького Низового (ХVІІ–ХVІІІ ст.). — К.: Інститут історії України НАНУ, 2011. (Для розуміння контексту османського імпорту та трофеїв у часи Нової Січі).
2. Аствацатурян Э. Г. Оружие Востока. — Атлант, 2002. (Фундаментальна праця з клеймування османських клинків, бічаків та переведення дат Гіджри).
3. Elgood, Robert. The Arms of Greece and Her Balkan Neighbors in the Ottoman Period. — Thames & Hudson, 2009. (Дослідження османських ятаганів, бічаків та практик обрізання руків'їв після ліквідації яничарів у 1826 році).
4. Yücel, Ünsal. Islamic Swords and Swordsmiths. — IRCICA, 2001. (Опис традицій нанесення аятів з Корану на обухи та площини османської зброї).