Мовний терорист Котляревський.

      Сьогодні ми вшановуємо День української писемності, і не згадати того, хто фактично виступив мовним терористом, впровадивши мову в літературний твір.

Котляревський, якого ми (не) знаємо: чому «батько» української мови опинився в тіні власного твору і забутий сьогодні 27 жовтня 2026 року українською владою в День української писемності.

Ось що показує прямий моніторинг сьогоднішніх офіційних публікацій влади:

• Офіційне звернення Кабінету Міністрів України: У сьогоднішньому привітанні Прем'єр-міністра акцент зміщено на поточні події. Головні тези стосуються стійкості, Радіодиктанту національної єдності та боротьби з агресором («Ворог може руйнувати будівлі, але не здатен знищити те, що робить нас українцями...»). Жодних згадок про історичних засновників літературної мови, включно з Котляревським, немає.

• Публікації профільних відомств (наприклад, ДЕСС): Державна служба України з етнополітики та свободи совісті у своєму релізі використовує загально-патріотичні та метафоричні конструкції («слово — це наша зброя», «мова — це наш дім»). Згадки про історичних осіб повністю відсутні.

• Традиційні методички та шкільний простір: офіційні заходи та освітні презентації до 27 жовтня традиційно фокусуються навколо постаті преподобного Нестора Літописця (що пов'язано з історичною датою свята) та цитування Тараса Шевченка.

Сьогодні дивує одне - інформаційний простір традиційно заповнюють загальні фрази про «солов'їну» та «милозвучну». Офіційні вітання згадують літописця Нестора, звичні методички Міністерства освіти цитують Тараса Шевчен. Проте людина, без якої ні Шевченко, ні сучасна українська мова взагалі не відбулися б у тому вигляді, який ми маємо, часто залишається лише сухим рядком у шкільному підручнику. Іван Котляревський — справжній творець сучасної літературної української мови, але його реальна постать і мовний подвиг досі залишаються багато в чому забутими та недооціненими суспільством.

У масовій свідомості Котляревський зафіксувався як такий собі веселий полтавський шляхтич, який «жартома» переінакшив класичну поему Вергілія, змусивши троянців пити горілку та їсти шпиг. Проте за лаштунками цієї «козацької бурлескної комедії» ховається колосальний лінгвістичний та політичний прорив.

До 1798 року — року виходу перших частин «Енеїди» — розмовна мова українського народу існувала переважно на рівні побуту, пісень та казок. Писемний простір був окупований важкою, штучною старослов'янською мовою, рясно розведеною русизмами та латиною, та взагалі пануванням "язика  імперії". А що казати про цей жорсткий імперський міф: українська говірка — це «мужиче наріччя», непридатне для високої культури, філософії чи літератури.

Котляревський зробив те, що сьогодні назвали б культурним тероризмом проти імперії. Він узяв живу, соковиту, іноді брутальну, але справжню мову полтавського селянина, міщанина та козака і написав нею масштабний епічний твір. Подивіться, з якою неймовірною динамікою та лексичним багатством він описує головного героя вже у перших рядках:

«Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятійший од всіх бурлак».

Він не просто збирав слова — він кодував у текст живу граматику та народну синонімію. Котляревський довів, що українське слово здатне передавати найтонші відтінки людських емоцій, гумору, військової доблесті, а головне — глибокого патріотизму та громадянського обов'язку, що звучить дивовижно сучасно:

«Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат».

Чому ж цей творець є «забутим»?

По-перше, радянська, а за нею частково й сучасна парадигма змістили фокус на Тараса Шевченка як «батька нації». Безумовно, Шевченко надав мові Котляревського пророчого, сакрального звучання. Але Котляревський дав Шевченкові сам інструмент. Кобзар прийшов на вже підготовлений ґрунт, де «Енеїда» та «Наталка Полтавка» вже завоювали серця читачів. Сам Шевченко у своєму знаменитому вірші «На вічну пам'ять Котляревському» визнавав це безсмертя:

«Будешь, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!»

По-друге, ми забули Котляревського-громадянина. Мало хто знає, що автор першого українського бестселера був директором Будинку виховання бідних дворян, де особисто вибивав фінансування для сиріт, опікувався викупом з кріпацтва актора Михайла Щепкіна, керував полтавським театром і навіть формував український козацький полк під час війни 1812 року. Він інтегрував мову в життя суспільства через освіту та театр, закликаючи до щирості та людяності, як у рядках «Наталки Полтавки»:

«Золото — не дівка!.. Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, — яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця...»

Сьогодні, у День писемності, варто вийти за рамки офіційного протоколу. Котляревський — це не про застарілий «бурлеск». Це про неймовірну сміливість підняти мову свого народу зі статусу «забороненої та простої» до статусу національного скарбу. Справжнє вшанування Котляревського сьогодні — це не просто згадка його імені в переліку видатних діячів, а розуміння того, що кожне наше вимовлене чи написане слово живе завдяки автографу, залишеному понад два століття тому.