ТАЄМНИЦЯ КАРТИНИ "МАМАЙ"

      Всі бачили картину Мамай, але мало хто знає що означає зображення на ній.

"Майже всі арійські статуї мають сталі атрибути – зброю як символ військової влади і ритон (ріг для священного трунку - соми) як символ влади сакральної. Мамай – це воїн-захисник, козак-характерник - тобто чародій, віщун, жрець. 

Тому якраз козак, якщо не складає руки в магічну мудру, то грає на музичному інструменті - найчастіше це торбан - народний струнний щипковий музичний інструмент (30 - 40 струн), з родини лютневих. Спів та гра завжди мали зв’язок з чаклунством, магією, волхвуванням Слово «баїти» у слов’янських мовах поєднує в собі два значення – «розповідати» й «чаклувати». При цьому козак Мамай завжди сидить на землі і по-турецьки. І обов’язково під деревом, на гілках якого висить військова амуніція. Самі предмети можуть варіюватися, однак незмінним залишається їх обов’язкове місце розташування у кроні. А дерево це – це не просто який-небудь собі явір чи дуб, а світове дерево. яке відповідало тричленному поділу космосу на верхній (права), середній (ява) та нижній (нава) світи. Верхній світ населявся богами, у середньому живуть люди і тварини, у нижньому (коріння дерева) - ті, що померли.

Зброя дана козакові Богом чи богами, а сам Мамай э істотою позачасовою та позапросторовою. Він може бути одночасно в усіх трьої світах – з богами, з людьми і з душами померлих. Написи, які часто зустрічаються на образах з козаком Мамаєм тільки підтверджують це:

В мене ім’я не одне, а єсть їх до ката, хоч ти на мене дивишся, та ба, не вгадаєш. Або: сидить козак, в кобзу грає, що замислить, то все має.

Позаду козака обов’язково знаходиться кінь, як правило, осідланий. І це теж не випадково. В космогонії аріїв кінь пов’язувався з серединою тричленної моделі світу, а також з сонцем, вогнем та Світовим деревом. Жертвування коня супроводжувало усі поховання знаті у ведичних аріїв. Під час жертвопринесення коня прив’язували до списа, який символізував у цей момент дерево життя. Відомо, що в козацьких поховальних ритуалах на могилах встромляли спис із прапорцем.

Ще одними обов’язковими атрибутами канонічних картин з козаком Мамаєм є штоф з келихом. У давніх аріїв існував спеціальний посуд для священного напою – соми. Сому давали пити воїнам перед боєм, тому що вважалося, що вона оберігає від смерті під час битви. Зрештою психологічно це зрозуміло. Воїн перед боєм, яким би відважним та досвідченим він не був, знаходиться в стані стресу. І щоб зняти цей стрес треба щось зробити – саме тому традиція вживання алкогольних напоїв перед військовими діями збереглася в армії й дотепер. Однак Мамай на картинах зовсім не збирається у бій і його чаша – це не напій відваги, а напій безсмертя, а точніше – вічного життя. Просто в уяві малярів, які ці картини малювали, він перетворився на оковиту в штофі. Малярі ж ці не були характерниками, чи не так? Це якраз приклад того, про що писав Карл Юнг:

Символ живе, поки він наповнений смислом. Коли цей смисл вивітрюється, символ умирає, зберігаючи лише історичне значення. Символ є невід’ємним елементом прихованої реальності, однак, представлений як уречевлений образ (предмет), він стає лише її уречевленим представником, не тотожнім зображеному. Своє призначення він виконує лише в тому випадку, коли заперечується його матеріальна форма.

Зображення козака Мамая ще не настільки втратили свій сенс, щоб ми зовсім не могли зрозуміти їх – перед нами на древній український землі сидить характерник, давній арійський ріші – поет, укладач та виконавець гімнів (а нагадаю, що арії надавали слову магічного значення), споживач енергетичного напою, що дозволяє жити в різних часах та просторах, спілкуватись з людьми та духами і, одночасно, могутній воїн, сама присутність якого повинна оберігати весь його рід від небезпеки. Він медитує або декламує заклинання, супроводжуючи його музикою. Він прийшов з потойбіччя і може в будь-який момент зникнути в невідомому напрямку (він же характерник). Його не цікавлять земні справи, він не втручатиметься в них доти, доки на землі пануватимуть лад та гармонія. Його діло зберігати цей лад – якщо треба, то й оружною рукою за допомогою зброї, яка освячена богами.