ЗАПОРОЗЬКА СІЧ – військ. та адм. центр козацтва на пд. укр. земель. Існував із серед. 16 ст. до 1775. Передумовами його утворення були передусім потреба козацтва в самоорганізації, зумовлена зростанням його чисельності, та необхідність захисту укр. земель від татар. агресії. Тимчасові сторожові пости – "засіки", "січі", "городки" (див. Січі) – у місцях козац. промислів між Дніпром і Пд. Бугом (ці терени були "нічийними", до того ж, багатими на рибу, птицю та звіра) відомі з поч. 16 ст. Щовесни сюди прибували з волостей ватаги козаків на чолі з обраними отаманами займатися мисливським та рибальським промислами. В 1520–30-х рр. після кількох безрезультатних спроб уряду Великого князівства Литовського прийняти козаків на держ. службу виникла ідея створення козац. твердині на укр. пд. порубіжжі. Її підтримали й місц. урядовці, до чиїх обов'язків входила оборона краю від набігів кримських татар. Реалізувати цей задум вдалося черкаському і канівському старості (див. Староство) кн. Д.Вишневецькому. 1555 за дніпровими порогами в районі о-ва Хортиця під його патронатом було розпочато зведення замку. Фортеця кн. Д.Вишневецького (місцезнаходження її досі є дискусійним) зовні, очевидно, відрізнялася від відомих пізніше архіт. комплексів козац. твердинь на Дніпрі. До складу гарнізону входили, крім козаків, представники військ.-службової людності – бояри (див. Бояри-шляхта, Бояри-слуги), слуги (селяни, які виконували військ. службу), драби. Незважаючи на досить короткий час існування (восени 1557 фортеця була зруйнована військами крим. хана Девлет-Гірея I), хортицький гарнізон справив помітний вплив на еволюцію січової громади. Цілком слушним є твердження М.Грушевського, який у статті, присвяченій істор. заслугам кн. Д.Вишневецького, назвав його "духовним батьком нової української плебейської республіки". Можливо, саме Хортицький замок як військ. осередок був своєрідним прототипом і козац. укріплення, і організації козац. товариства, що склалися в 1570-х рр. на о-ві Томаківка (колиш. острів на Дніпрі поблизу сучасного м. Марганець Дніпроп. обл., залитий водами Каховського водосховища; див. Томаківська Січ) і еволюціонували в особливий тип табірного мешкання – січ – і в особливий тип військ.-політ. структури – кіш (див. Кіш Запорозької Січі), за якими закріпилася назва "Запорозька Січ".
Пізніше місце розташування Січі з різних причин не раз змінювалося. В більшості випадків вона дислокувалася у Великому Лузі – місцевості, вкритій лісами та плавнями з безліччю річкових проток, озер та боліт. Для зведення твердині козаки обирали, як правило, малодоступні острови чи півострови й укріплювали Січ ровами та насипними земляними валами, на яких встановлювалася дерев'яна палісада – "засіда", а на бійницях вартових веж стояли гармати. Помешкання запорожців – курені, зроблені з верболозу, обмазані глиною й покриті очеретом, розташовувалися навколо січового майдану – центру сусп.-політ. життя. На майдані містилося житло кошового отамана та січової старшини, канцелярія, січова церква. Там же перед церквою відбувалися козацькі ради. Запороз. січей налічувалося 7: з 80-х рр. 16 ст. до 1593 – Томаківська Січ, 1593–1638 – Базавлуцька Січ, 1639–52 – Микитинська Січ, 1652–1709 – Чортомлицька Січ, 1709–11, 1730–34 – Кам'янська Січ, 1711–28 – Олешківська Січ, 1734–75 – Нова Січ (Підпільненська Січ). Деякі історики вважають, що січей було 8 і першою з них була Хортицька фортеця.
Осн. військ. орг. одиницею З.С. був курінь запорозький, він об'єднував козаків-вихідців із певних місцевостей. Звідси й відповідні назви – Корсунський, Канів., Черкас., Переяслав., Уман. та ін. курені. Нерідко назви походили від імені курінного отамана – Васюренський, Іванівський, Тимошівський, Брюховецький та ін. На отаманів покладалися обов'язки чіткого обліку козаків, відповідальність за ведення курінних компутів, за прийом у козаки та відбування ними військ. служби, відання курінним майном. Вони були також суддями над козаками свого куреня. Кількість куренів до 18 ст. не була сталою. Лише на Новій Січі їх налічувалося 38, кожен з яких об'єднував по декілька сотень чоловік. Така ж кількість куренів була і в Задунайській Січі та в запорожців на Кубані. Слово "курінь" вживалося в З.С. й для означення військ. підрозділу Війська Запорозького (див. Курінь).
Вищим органом влади на Січі була козацька рада, право участі в якій мали всі без винятку козаки. Були також ради, що проводилися на репрезентативній основі депутацій від куренів, або ж виключно старшинські. Зібрання козаків за їх власної ініціативи називалося чернецькою радою (від слова "чернь"; див. Чернь; ін. назва – "чорна рада"). До компетенції ради входили всі найважливіші справи життя козац. товариства: обрання старшини, вирішення питань війни та миру, ведення переговорів із представниками ін. країн. За традицією ради збиралися періодично: на початку року в січні, на Великдень (навесні) та на свято Покрови Пресвятої Богородиці (1 жовт. за ст. ст.), а за потреби вирішення поточних питань життя запороз. громади – у будь-який час. Гол. місцем проведення козац. ради була Січ. Проте, оскільки рада являла собою орган військ. влади, то вона могла проводитися в будь-якому місці, де була переважна більшість війська. Під час походу ради скликалися в степу чи на волості, такими були ради в Сухій Діброві та на Масловому Ставу. Крім заг. рад, проводилися старшинські сходки. Як правило, вони відбувалися біля помешкання кошового отамана, куди запрошували військ. старшину, стариків і курінних отаманів. На сходках здебільшого йшлося про порубіжні роз'їзди, незначні походи, різного роду таємні та термінові справи.
Виконавча влада з 1620-х рр. належала кошовому отаману, вибори якого відбувалися на щорічній січневій козац. раді, на якій обиралася й запороз. старшина. Від рішень отамана значною мірою залежало повсякденне життя на Січі протягом цілого року. Кошовий отаман відав військ. скарбом, репрезентував запорожців у зносинах із зовн. світом, призначав наказну й паланкову (див. Паланка) старшину, затверджував суд. вироки. Помічниками кошового отамана були суддя, осавул, писар. Вони також обиралися на заг. раді з-поміж досвідчених й авторитетних запорожців. До нижчої групи старшини належали: довбуш, гармаш, товмач, кантаржей, шафар. Демократ. засади управління січової громади дали підставу дослідникам охарактеризувати З.С. як козац. республіку.
На Січі існував військ. суд, який у своїй діяльності керувався козацьким звичаєвим правом, що склалося на основі тогочасного звичаєвого права, пристосованого до умов життя січової громади. Писаних правових норм не існувало. Їхній зміст розкривався через наведення відповідних прикладів-аналогій у процесі самого судочинства. Найтяжчими серед злочинів вважалися зрада, порушення військ. дисципліни, вбивство товариша (козака, внесеного до курінного компуту) й посягання на січове майно. Тих, хто вчинив ці злочини, карали або розстрілом, або закопуванням живцем у землю, або повішенням на гаку тощо.
На рішення про прийом до січового товариства жодним чином не впливали ні соціальне походження, ні національність, ні віросповідання прибулого. Водночас останній мав добровільно прийняти правосл. віру (див. Православ'я). Крім того, він повинен був пройти певне військ. навчання й засвідчити на ділі свою мужність, витривалість та сміливість. Здоров'я, силу та бойову майстерність запорожці загартовували не лише в походах, а й в іграх та змаганнях. Лише в разі успішного проходження молодим козаком (див. Молодики) обов'язкового випробувального терміну його під новим прізвищем (прізвиськом) вписували до обраного ним куреня.
З.С. була своєрідною військ. базою, де містилися флот, артилерія, арсенал та постійно перебувало від кількох сот до кількох тисяч козаків, які забезпечували належну боєготовність Війська Запороз. Коли виникала потреба у великому війську, то до служби закликалися козаки, які проживали в зимівниках чи перебували на промислах. Із Січі розпочиналися мор. та сухопутні експедиції запорожців проти турків та татар, виступи на волості для боротьби за станові (див. Стани) права козацтва, для участі у визвол. боротьбі укр. народу чи для підтримки тієї або ін. політ. сили Гетьманщини. Для проведення походу серед старшин обирався ватажок-гетьман. Після перенесення в серед. 17 ст. уряду гетьмана на волость на З.С. функції ватажка військ. походу на перших порах виконував, як правило, кошовий отаман. У 18 ст. останній більше приділяв уваги адм. та госп. діяльності. Особливо гучними були козац. походи на турец. міста Пн. Причорномор'я – Очаків, Кафу, татар. місто Гезлев (нині м. Євпаторія), а також турец. міста Синоп та Трапезунд (нині м. Трабзон, Туреччина). Не раз козаки загрожували й столиці Османської імперії – м. Стамбул. Ці походи козаків відігравали значну роль і в загальноєвроп. боротьбі з турец. агресією. Під час експедицій знищувалися військ. сили та підривалася екон. могутність противника, звільнялися з неволі тисячі бранців, захоплених у полон ординцями. Не випадково козацькі походи оспівані українцями в думах та історичних українських піснях.
Офіційно до 1649 З.С. підпорядковувалася урядові Речі Посполитої, а пізніше – гетьманові Війська Запороз. Згідно з Андрусівським договором (перемир'ям) 1667 вона перебувала під сумісною протекцією Рос. д-ви та Речі Посполитої, а відповідно до умов "Вічного миру" 1686 перейшла під виключне верховенство Рос. д-ви. Водночас запорожці намагалися проводити самостійну міжнар. політику. Кіш приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванського князівства, Польщі, Кримського ханства та Туреччини. Він укладав угоди, підтримував окремі д-ви або їх коаліції.
Перший опис запороз. твердині на о-ві Томаківка у 80-х рр. 16 ст. здійснив польс. хроніст Б.Папроцький. Він зазначив, що в цей час Січ контролювала значну тер. Подніпров'я від Черкас до Низу та терен Великого Лугу (див. Вольності Війська Запорозького низового). На Січі збиралися великі козац. ради, які автор за польс. аналогією називав "рицарським колом". У середовищі запороз. громади польс. хроніст виділяв козацьку старшину. Відзначив він також наявність у козаків регалій найвищої влади, зокрема "булави гетьманської" (див. Клейноди козацькі). В результаті нападу татар. військ 1593 Томаківська Січ була знищена, а вцілілі в запеклій битві запорожці перейшли на о-в Базавлук, який лежав в одному з рукавів Дніпра проти гирла р. Підпільна, й заснували там Базавлуцьку Січ.
До Базавлуцької Січі в черв. 1594 прибув посол імп. "Священної Римської імперії германської нації" Рудольфа II Габсбурга Е.Лясота, який мав за мету переконати козаків виступити на боці Австрії проти Осман. імперії. Його щоденник є одним з перших документальних джерел про життя січового братства та про військ.-політ. структуру запорожців – кіш. З Січі майже щороку здійснювалися потужні військ. експедиції під проводом С.Кішки, Я.Бородавки, П.Конашевича-Сагайдачного, М.Дорошенка, І.Сулими та ін. козац. гетьманів. Згодом Січ на о-ві Базавлук стає центром організації повстанських загонів для боротьби проти соціального й нац. гноблення в Україні. Там з'являються перші письмові звернення до укр. народу, зміст яких відбивав прагнення широких нар. мас. На Січі конкретизувалися методи й завдання нац.-визвол. руху, зокрема під час козац. повстань під проводом М.Жмайла, Т.Федоровича, П.Бута, Я.Острянина та Д.Гуні. Найпізніші свідчення про Базавлуцьку Січ належать до літа 1638. Капітуляція повстанців на Старці (див. Старицька оборона 1638) дала можливість гетьману польному коронному М.Потоцькому організувати похід кварцяного війська на Запорожжя. В 2-й пол. серп. карателі підійшли до о-ва Базавлук і штурмом здобули Січ.
Тер. Запорожжя опинилася під контролем польс. властей, однак потреба забезпечення оборони пд. прикордоння змусила польс. владу шукати замирення з козаками і способів зберегти Січ. Місцем розташування нової – Микитинської – Січі став, зважаючи на інтереси польс. властей, легкодоступний з боку степу т. зв. Микитин Ріг, де здавна існувала переправа через Дніпро (на тер. сучасного м. Нікополь). Визначальною подією в житті Микитинської Січі було прибуття туди чигирин. сотника Б.Хмельницького на поч. 1648. На заг. раді він був обраний гетьманом, і, за словами літописця С.Величка, запорожці одностайно назвали його своїм зверхником і вручили йому козац. клейноди. Виступ повстанського війська з Микитинської Січі на волості поклав початок нац.-визвол. війні серед. 17 ст. (див. Національна революція 1648–1676).
Традиції, започатковані на Січі, відіграли провідну роль у процесі державотворення, здійснюваного гетьманом Війська Запороз. Б.Хмельницьким. Громадотворчі здобутки січовиків виявилися життєздатними й мали значний потенціал для творення засад нової укр. держави.
Після першого року боротьби проти польс. панування в Україні стосунки між гетьманом і Запорожжям ускладнилися. Січовики виступили проти рішень Зборівського договору Криму з Польщею 1649. Б.Хмельницькому довелося посилати на Січ військ. підрозділи для придушення повстання. Щоб запобігти подібним виступам у майбутньому, гетьман розмістив там реєстрову залогу (див. Реєстрові козаки), звівши функції Січі до ролі прикордонного форпосту Укр. козац. д-ви. Демократ. засади кошової організації залишалися незмінними. Водночас напруженість у відносинах з урядом Укр. козац. д-ви зберігалася, що змусило запорожців переселитися 1652 ближче до дніпровських плавнів поблизу гирла р. Чортомлик (поблизу сучасного села Капулівка Нікопольського р-ну Дніпроп. області).
Заснована кошовим отаманом Ф.Лютаєм Чортомлицька Січ відіграла велику роль в охороні пд. прикордоння. Запорожці в складі військ під проводом Б.Хмельницького брали участь у Жванецькій облозі 1653, Городецькій битві 1655, облозі Львова 1655 (див. Львівські облоги 1648, 1655, 1672), військ. діях на тер. Білорусі, Литви та ін. Здійснювали також успішні походи проти Крим. ханства та ногайських орд (див. Ногайська орда). Великим авторитетом на Січі користувався кошовий отаман І.Сірко, який 15 разів обирався на посаду кошового отамана. І.Сірко став героєм багатьох укр. нар. пісень, легенд та переказів. Під проводом І.Сірка січовики здобули понад 60 перемог у битвах з військами Осман. імперії та її васалами.
Чортомлицька Січ поступово перетворювалася в центр Вольностей Війська Запороз. низового, де розвивалося й госп. життя. На козац. хуторах – зимівниках – важливого значення набувають землеробство, скотарство та різноманітні промисли. Запорожці вели жваву торгівлю з Гетьманщиною, Польщею, Кримом. На Чортомлицькій Січі почала постійно функціонувати церква Покрови Пресвятої Богородиці (архіт. форми будівлі з часом змінювалися, але в основі залишався стиль т. зв. козац. бароко). Запороз. козаки брали активну участь у Азовсько-Дніпровських походах 1695–1696, що проводилися військ. силами Гетьманщини та Росії, а також у Північній війні 1700–1721. З приходом на тер. України восени 1708 армії швед. короля Карла XII та приєднання до неї ч. військ гетьмана І.Мазепи позиція Запорожжя набувала особливого значення, бо могла вплинути на результат усієї військ. кампанії. Навесні 1709 січовики на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнком підтримали гетьмана І.Мазепу в його змаганнях проти рос. царя Петра I. У відповідь рос. війська під проводом полк. П.Яковлєва в трав. того ж року напали на Чортомлицьку Січ і зруйнували її. Лише невеликій ч. козаків з тих, які перебували на той час на Січі, вдалося врятуватися. Згодом козаки перебралися на землі, що були під владою крим. хана Девлет-Гірея II, і на мисі, утвореному протокою Дніпра та гирлом р. Кам'янка, розпочали буд-во нових фортифікаційних укріплень і заснували Кам'янську Січ, котра проіснувала недовго. Після невдалої участі в поході гетьмана П.Орлика на Правобережну Україну 1711 бл. 6 тис. запорожців, переслідувані царськими військами, змушені були перебратися вглиб ханських володінь. Розташувалися вони в урочищі Олешки неподалік Кардашинського лиману, південніше від впадіння р. Інгулець у Дніпро (на тер. сучасного м. Цюрупинськ), де заснували Олешківську Січ.
Перебування козаків протягом 17 років на тер. Олешок було надзвичайно складним для січової організації. Для волелюбних запорожців виявилося неможливим пристосуватися до протекції крим. ханів, що з плином часу ставала все жорсткішою. Запорожцям було заборонено зводити укріплення навколо Січі та будувати правосл. церкву. Козаків не раз примушували до виснажливих робіт і сплати всіляких податків у ханську скарбницю. Серед січового товариства точилася гостра боротьба, ч. козаків час від часу намагалася встановити контакти з гетьман. урядом І.Скоропадського та повернутися в Україну. 1728 запорожці, які згуртувалися навколо новообраного кошового отамана І.Гусака, попередньо закувавши в кайдани К.Гордієнка, противника рос. політики щодо Гетьманщини, покинули Олешки й подалися в межі старої Чортомлицької Січі. Проте формального дозволу від рос. імп. Петра II проживати на тер. старих запороз. вольностей не було отримано.
1730 козаки повернулися до земель, що були в ті часи підпорядковані крим. ханові, і отаборилися в р-ні старої Кам'янської Січі.
Назрівання війни з Туреччиною й необхідність поповнення військ. потенціалу змусили уряд імп. Анни Іванівни видати розпорядження, яким офіційно дозволялося заснування Нової Січі на р. Підпільна (поблизу сучасного с. Покровське Нікопольського р-ну Дніпроп. обл.). Тут запороз. козаки збудували фортецю, обнесли її земляним валом заввишки 3,5–4 м з дубовими палями та баштами. Заг. довжина укріплень сягала 4 км, а площа фортифікаційних споруд – бл. 40 га. До фортеці примикало передмістя, відоме під назвами форштадт, базар, гасан-баша. Це був осередок торг. і госп. діяльності запорожців з численними ринковими будівлями, майстернями, кузнями. Тут же містилася й січова школа.
Нова Січ (1734–75) стала центром усього південноукр. регіону – Вольностей Війська Запороз. низового, який розподілявся на адміністративні округи – паланки: Бугогардівська паланка, Інгульська паланка, Кальміуська паланка, Кодацька паланка, Орільська паланка, Прогноїнська паланка, Протовчанська паланка, Самарська паланка. Найважливішим адм.-тер. центром паланки була укріплена слобода, в якій проживали одружені козаки, що мали власне госп-во. Запороз. козацтво успішно освоїло землі аж до Чорномор. узбережжя. Значного розвитку набули землеробство, скотарство та промисли. На зимівниках працювали козаки та наймані люди, як правило, селяни, які приходили на заробітки з Гетьманщини. Розвиток товарного госп-ва значно активізував ринкові відносини на Запорожжі та його економічні зв'язки з Правобережжям, Польщею й Кримом.
Для нагляду за діями кошової старшини за розпорядженням царського уряду біля Січі 1735 було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військ. залогу. На кордонах Запорожжя збудовано систему укріплених ліній і засновано військ. поселення іноземців Нова Сербія (1752) та Слов'яно-Сербія (1753). В Новій Січі почастішала практика обрання однієї й тієї ж особи кошовим отаманом на повторний термін. Так, І.Малашевич, І.Білицький, Д.Гладкий обиралися на цю посаду по 3, а Я.Ігнатович і Г.Федоров – по 5 разів. Од 1762 майже безперервно Січчю управляв кошовий отаман П.Калнишевський. Намагаючись пом'якшити залежність Запорожжя від царських властей, він дбав про госп. піднесення краю, поширення в ньому землеробства, промислів та торгівлі. Коштом П.Калнишевського було збудовано 5 церков і соборів. У ході російсько-турецької війни 1768–1774 він успішно керував козац. полками, за що був нагороджений золотою медаллю. Проте волелюбні запорожці намагалися відстояти свою автономію й нерідко вступали в конфлікти з гарнізонами рос. фортець на Запорожжі. Запорожці брали участь також у гайдамацькому русі, в т. ч. Коліївщині 1768. Після завершення переможної війни проти Туреччини, в якій козаки продемонстрували зразки відваги й героїзму, в черв. 1775 війська на чолі з ген. П.Текелієм, що входили до рос. обсерваційного корпусу, зруйнували Січ. 3 серп. вийшов маніфест імп. Катерини II про ліквідацію Нової Січі з аргументацією про недоцільність її існування. Військо Запороз. було оголошене розпущеним, а землі Вольностей Війська Запороз. низового уряд почав роздавати поміщикам. Більша ч. запорожців перейшла на тер. Осман. імперії й створила в гирлі Дунаю Задунайську Січ.
ТОМАКІВСЬКА СІЧ
ТОМАКІВСЬКА СІЧ — найраніша з відомих козац. січей (див. Січ), яка існувала в 2-й пол. 16 ст. Була, по суті, першою великою військово-політ. орг-цією запороз. козацтва (із козац. радою, інститутом виборних кошових отаманів, активною міжнар. діяльністю). Містилася на о-ві Томаківка, який був розташов. на правому березі Дніпра при впадінні річок Бугай, Річище, Ревун, Бистрик і Томаківка (поблизу сучасного м. Марганець Дніпроп. обл.). Перші достовірні звістки про Січ, січові укріплення та козац. раду на Томаківці належать до рубежу 1570-х і 1580-х рр. Т.С. відіграла важливу роль у консолідації запороз. козацтва. Січовики брали участь у першому найбільшому в Україні повстанні 1591—93 під проводом К.Косинського. Зруйновано Т.С. 1593 татар. військами. Того ж року козаки переселилися на о-в Базавлук і там заснували Базавлуцьку Січ. У 1950-х рр. Т.С. була затоплена водами Каховського водосховища, а на незатопленій частині о-ва Томаківка встановлено пам’ятний знак.
БАЗАВЛУЦЬКА СІЧ
БАЗАВЛУК – у минулому великий о-в, що лежав у Чортомлицькому рукаві Дніпра, навпроти р. Підпільна, поблизу нинішнього с. Капулівка Нікопольського р-ну Дніпроп. обл. Іноз. дослідники Б. Папроцький, Е. Лясота і Г. де Боплан наприкінці 16 – 1-й пол. 17 ст. описали його розташування, особливості рельєфу й природного середовища. У 20 ст. про Б. писали Д. Яворницький, А. Кащенко та ін. Форма о-ва нагадувала прямокутний трикутник, довжина двох менших сторін якого сягала 2 км. Від 1593 до 1638 на Б. перебувала друга за часом створення Запорозька Січ – Базавлуцька Січ. Нині о-в залито водами Каховського водосховища. Тривалий час дослідники помилково пов'язували Б. з історією Чортомлицької Січі (1652–1709).
МИКИТИНСЬКА СІЧ
МИКИТИНСЬКА СІЧ – Запорозька Січ, заснована козаками на Микитиному Розі, де з давніх часів розташовувалася переправа через Дніпро, а з поч. 17 ст. існувало с-ще Микитине. Після козац. повстання 1637–38 (див. Павлюка повстання 1637, Я.Острянин, Д.Гуня) і ліквідації Базавлуцької Січі влітку 1639 запорожці звели нову твердиню, яка з трьох сторін омивалася водою і лише з боку степу залишалася відкритою. Згідно з Ординацією Війська Запорозького 1638 на Січі під наглядом польс. урядовців перебував один полк реєстрових козаків у залозі для несення прикордонної служби і запобігання несанкціонованим владою походам запорожців проти турок і татар. Решті козаків заборонялося там перебувати під загрозою смертної кари. Одними з перших кошових отаманів М.С. були Михайло Полежаєнко та Карпо Півторакожуха. Кілька тисяч запорожців разом з донськими козаками брали участь в обороні Азовської фортеці протягом 1639–42 (див. "Азовське сидіння" 1637–1642). Восени 1647, з прибуттям Б.Хмельницького на Запорожжя, січовики підтримали повстанців. На їхній бік перейшли реєстровці Черкаського полку, які були в залозі. Здобуття М.С. знаменувало початок національної революції 1648–1676. Невдоволені умовами Зборівського договору Криму з Польщею 1649 частина запорожців на чолі з Я.Худолієм підняли на Січі повстання проти гетьман. уряду. Ватажка було страчено, а Б.Хмельницький, щоб запобігти подібним виступам у майбутньому, взяв М.С. під контроль, звівши її до ролі прикордонного форпосту. Подальша конфронтація січовиків з гетьман. урядом привела до перенесення осередку козац. вольниці влітку 1652 з Микитиного Рогу на правий берег Чортомлицького річища Дніпра поблизу гирла р. Підпільна (рукав Дніпра; див. Чортомлицька Січ).
ЧОРТОМЛИЦЬКА СІЧ
ЧОРТОМЛИЦЬКА СІЧ — Запороз. Січ, заснована козаками на чолі з кошовим отаманом Федором Лютаєм влітку 1652 на правому березі Чортомлицького рукава Дніпра північніше гирла р. Підпільна (поблизу теперішнього с. Капулівка Нікопольського р-ну Дніпроп. обл.). Запорожці Ч.С. брали участь у походах Б.Хмельницького, відзначились у битвах під Жванцем (нині село Кам’янець-Подільського р-ну Хмельн. обл.; 1653), Городком (нині місто Львів. обл.; 1655) та Львовом (1655). Після смерті Б.Хмельницького Запорозька Січ стала відкрито протистояти гетьман. уряду. Січова старшина претендувала на відновлення колиш. провідної ролі у вирішенні загальноукр. проблем політ. та воєнного характеру. За умовами Андрусівського договору (перемир’я) 1667 Ч.С. підпорядковувалася Речі Посполитій і Рос. д-ві, а згідно зі статтями "Вічного миру" 1686 остаточно перейшла під владу рос. царя. Водночас вона продовжувала вабити до себе тих, хто не мирився із соціальним гнобленням у Гетьманщині та Правобережній Україні, виконувала також оборонні функції на пд. укр. порубіжжі, стримувала турецько-татар. агресію. Перший детальний опис належить до 1672. У цей же період посилилося госп. освоєння Вольностей Війська Запорозького низового — зі зростанням кількості зимівників важливого значення набуло скотарство, особливо конярство. Найвідомішими кошовими отаманами, які кілька разів переобиралися, були І.Сірко та К.Гордієнко. На Січі існувала церква Покрови Пресвятої Богородиці. У 1680-х рр. запорожці брали участь у Крим. походах у складі рос. армії, а протягом 1695—98 — в Азовсько-Дніпровських походах. Підтримуючи політику гетьмана І.Мазепи, кілька тисяч запорожців на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнком у березні 1709 перейшли на бік швед. короля Карла ХII. За цей вчинок за наказом рос. царя Петра I війська під командуванням П.Яковлєва та Г.Ґалаґана у травні 1709 штурмом здобули Ч.С. Запорожці змушені були відступити і того ж року заснували нову Січ на р. Кам’янка (прит. Дніпра; див. Кам’янська Січ).
КАМ'ЯНСЬКА СІЧ
КАМ'ЯНСЬКА СІЧ – адм. і військ. центр запороз. козацтва 1709–11 та 1728–34. Була розташов. в гирлі річок Кам'янка та Козацьке річище на правому березі Дніпра поблизу сучасного с. Республіканець Бериславського р-ну Херсон. обл. К.С. запорожці заснували після заборони рос. царя Петра I на проживання січового товариства на тер., підвладних Рос. д-ві, та зруйнування у зв'язку з цим навесні 1709 рос. військами Чортомлицької Січі. К.С. запорожці розмістили на кордоні підвладних Рос. д-ві земель, що належали до Вольностей Війська Запорозького низового, і стали підпорядковуватися крим. ханові. Навесні 1711 (у цей час більшість запорожців перебувала у воєн. походах у складі війська гетьмана П.Орлика в Правобережній Україні та з ордами на чолі з ханом Девлет-Гіреєм II у Слобідській Україні) рос. війська на чолі з В.Бутурліним, у розпорядженні якого було ще й кілька лівобереж. полків гетьмана І.Скоропадського, атакували К.С. Не маючи достатньо сил, щоб протистояти наступу, Кіш Запорозької Січі перебазувався в глибину підпорядкованих крим. ханові земель і заснував неподалік Кардашинського лиману Олешківську Січ.
Перебуваючи під зверхністю крим. хана, січове товариство користувалося різноманітними пільгами, податковим імунітетом і як військ. стан отримувало з ханської скарбниці спеціальну грошову платню – "айлик". Однак з часом ці пільги були урізані, ханською адміністрацією запроваджувалися різні повинності. Айлик спочатку було замінено правом пільгового видобутку солі з крим. лиманів і озер, пізніше й це право було скасовано. За ханську протекцію Кіш зобов'язаний був на перший поклик крим. правителя виставляти в похід на допомогу орді 2-тис. козац. військо на чолі з кошовим отаманом. Крім того, січове товариство повинно було безоплатно щорічно працювати на спорудженні й ремонті перекопської захисної лінії (див. Перекоп). На К.С. хан заборонив запорожцям мати будь-яку артилерію, будувати укріплення як на самій Січі, так і в ін. місцях їх поселення. Кошу не дозволялося підтримувати стосунки з представниками рос. уряду та гетьман. адміністрації Лівобережної України, їздити до лівобереж. укр. міст, а також вести торгівлю в Очакові та на Крим. п-ові. Натомість ханський уряд видав привілеї на ведення торгівлі в Січі крим. татарам, грекам, євреям та вірменам. Після смерті прихильного до запорожців Каплан-Гірея (1719) січове т-во зазнавало постійних адм. і суд. утисків з боку місц. влади. Більшість запорожців почали виступати за повернення під владу рос. царів, не раз відправляли повноважних послів до гетьмана Д.Апостола, рос. військ. командування в Україні та царського двору.
Однак спроби козаків уладнати стосунки з рос. владою та відновити Січ на землях Вольностей Війська Запороз. низового в Чортомлику не мали успіху. 1728 козаки, однак, повернулися на свої землі – у К.С.
В умовах підготовки Російської імперії до війни з Османською імперією уряд імп. Анни Іванівни 31 серп. 1733 надіслав кошовому отаману К.С. І.Малашевичу грамоту про вибачення "всіх попередніх провин" січовиків і дозвіл повернутися в межі Рос. імперії. 28 берез. 1734, отримавши наказ крим. хана про похід проти рос. військ і укр. лівобережних полків, запорожці залишили К.С. і перебралися в середину земель Вольностей Війська Запорозького низового, де на р. Підпільна (правий рукав Дніпра) заснували Нову Січ.
Місцерозташування К.С. в різні роки досліджували: Одеське товариство історії та старожитностей, етнограф О.Афанасьєв-Чужбинський, відомий знавець запороз. старовини Д.Яворницький. Археол. розкопки на місці городища К.С. проводили Б.Копилов та В.Ленченко.
ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ
ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ – адм. і військ. центр запороз. козацтва від, імовірно, 1711 до 1728. Заснована козаками на чолі з отаманом Я.Богушем у межах Кримського ханату в урочищі Олешки (на сх. околиці сучасного м. Цюрупинськ) після зруйнування царськими військами 1709 Чортомлицької Січі та короткочасного перебування низовиків кошем на р. Кам'янка (поблизу нинішнього с. Милове Бериславського р-ну Херсон. обл.; див. Кам'янська Січ). Позбавлені права споруджувати тут військ. укріплення і мати гармати, козаки виявилися практично беззахисними перед крим. можновладцями. Їх примушували сплачувати всілякі побори на хана, виконувати важкі роботи на Перекопській лінії, брати участь у грабіжницьких нападах крим. татар на укр. та рос. землі, козаків забирали в полон й убивали, обмежували в заняттях промислами та торгівлею. За Прутським трактатом 1711 і договором між Рос. д-вою та Османською імперією 1713 запорожців держ. кордоном відмежували від України, внаслідок чого вони майже втратили можливість кількісно поповнювати свій склад за рахунок збіглих людей. Неодноразові звернення низовиків до царського і гетьманського урядів із проханням офіційно повернутися на Запорожжя не мали позитивних наслідків. 1714 Олешки залишили 3,5 сотні козаків і самочинно прибули в Лівобережну Україну, де розселилися під Глуховим і Конотопом. Лише суспільно-політ. зміни кінця 1720-х рр. (прихід на рос. престол імп. Петра II, обрання гетьманом Д.Апостола і кошовим отаманом І.Гусака тощо) дали можливість козакам, разом із майном і худобою, повернутися на місце Старої (Чортомлицької) Січі, до гирла Чортомлика. З перебуванням запорожців в Олешках тісно пов'язана діяльність гетьмана П.Орлика, кошових отаманів К.Гордієнка, І.Малашевича та інших.
НОВА СІЧ
НОВА СІЧ, Підпільненська Січ – остання козац. січ на Запорожжі (1734–75). Згідно з царською грамотою від 31 серпня 1733 козаки колиш. Олешківської Січі одержали офіц. дозвіл на повернення в рідний край, 1734 зайняли запороз. землі, що раніше належали Чортомлицькій Січі, визнали себе підданними рос. імп. Анни Іванівни і підпорядковувалися київ. генерал-губернаторові як головнокомандуючому всіма військами в Україні. У внутр. житті запорожці дотримувалися традиційних звичаїв, військ., адм.-тер. та церк. устрою, засад госп. життя, судочинства тощо. 1734 запорожці розпочали споруджувати січ (поблизу нинішнього с. Покровське Нікопольського
р-ну), за якою закріпилася назва – Нова Січ. Місце січі нагадувало півострів, який з пд. і зх. омивався правим рукавом Дніпра та р. Підпільна, а з пн. і сх. межував зі степом. Січ являла собою фортецю, оточену земляним валом у 3,5–4 м заввишки, з дубовими палями та баштами по ньому. Навколо пролягав глибокий рів, наповнений водою. Довжина укріплення сягала 4 км, а заг. площа – бл. 40 га. Посеред фортеці був майдан, де відбувалися козац. січові ради. Там же знаходилися будинок кошового отамана, військ. канцелярія, пономарня, курінні комори-скарбниці, житла січовиків – курені. Неподалік гол. входу до січі стояла церква Покрови Пресвятої Богородиці. До фортеці примикало передмістя, відоме під назвами "форштадт", "базар", "гасан-баша". Це був осередок торг., госп. і вироб. діяльності запорожців з численними ринковими будівлями, майстернями-зброярнями, кузнями й козац. дворами. Тут же знаходилися січова школа, пушкарня, 2 невеликі земляні укріплення – редути. Н.С. була місцеперебуванням вищого органу управління Запорожжям – Коша Запорозької Січі, що відав адм., військ., фінансовими, суд. та ін. справами. До його складу входила козацька старшина – кошовий отаман, військ. писар, суддя, осавул. В устрої козац. війська традиційно зберігалося 38 куренів запорозьких. Заг. кількість козаків Н.С., за підрахунками Д.Яворницького, становила: стройового війська – до 10–12 тис. осіб, а разом із мешканцями слобід, зимівників і хуторів – до 100 тис.
Тактичними одиницями Війська Запороз. низового часів Н.С. були команди і партії (у ньому не існувало полків і сотень). Військо від 2 до 20 тис. осіб складало команду, яку очолював паланковий старшина, полковник або військ. старшина (залежно від кількісного складу). Військ. загін до 2 тис. осіб становив партію, яка формувалася для виконання певного завдання і яку очолював здебільшого військ. старшина. Після виконання завдання партія припиняла своє існування і вливалася в осн. частину діючого Війська Запороз. низового. Гол. командуючим усім військом Н.С. був кошовий отаман, який визначав стратегічні завдання всіх команд і партій. Тактичні дії кожного військ. підрозділу спрямовував його командир, який приймав рішення єдиноначально. Військо Запороз. низове входило до складу діючої рос. армії і підпорядковувалося її верховному командуючому. Останньому підлягав і кошовий отаман. Окремі запороз. команди вливалися в рос. військ. підрозділи, а їхні командири підлягали команді генералів та офіцерів регулярних рос. військ.
Забезпечення Війська Запороз. низового здійснювалося за рахунок щорічної плати коштами й хлібним жалуванням від царського уряду (як правило, нерегулярної і недостатньої), госп. розвитку краю та воєнних трофеїв. Військ. скарб мав прибутки від торгівлі, із шинків, крамниць, мостів, перевозів, конвоювання купецьких валок, з подимного, посполитих тощо. Край, що відійшов у володіння Н.С., відомий під назвою Вольності Війська Запорозького низового. Усе Запорожжя поділялося на паланки (округи). Гол. формою землеволодіння на Запорожжі був зимівник. Провідною галуззю госп-ва залишалося скотарство, насамперед розведення породистих коней, а також худоби й овець. Важливе місце займали: рибальство, землеробство, полювання, видобуток солі, ремесла тощо. Стабільності екон. становища на Запорожжі сприяв розвиток торгівлі. Запорожці дотримувалися правосл. віри, підтримували Церкву. Святинями були Самарський Пустинно-Миколаївський монастир та Нехворощанський монастир Успіння Пресвятої Богородиці. Особливу шану запорожці віддавали Києво-Межигірському Спасо-Преображенському монастирю, відносини з яким січова рада скріпила офіц. актом. З роками виникло кілька нових слобід, в яких облаштовувалися церкви. Запорожці завжди вважали церкву незалежною від рос. вищої духовної ієрархії. Ієромонах – управитель запороз. церквами – був членом січової ради. Запорожці дотримувалися звичаю не приймати у свої лави іновірців. З іноземців козаком міг стати лише той, хто погоджувався на охрещення.
Судочинство на Запорожжі базувалося на засадах давніх військ. правових норм, козацького звичаєвого права, кругової поруки, відповідальності куреня за всіх приписаних до нього козаків, складання присяги на дотримання доброчинності. Суддями виступали курінний отаман, паланочний полковник, військ. суддя. Верховним суддею залишався кошовий отаман. Найвищою суд. інстанцією була січова рада.
Гол. обов'язком запорожців залишався захист укр. земель від татар. і ногайських орд з боку степів. Н.С. постійно тримала польову сторожу. Вздовж порубіжжя існували бекети (пікети), редути, т. зв. фігури та могили. 1767 запороз. бекети (традиційні чатування козац. загонів) зосереджувалися на 20 постах. Уздовж лівого берега Дніпра від р. Орель до р. Кінські Води на відстані 10, 20 чи 30 верст один від одного були розташов. редути (шанці). Заставу на редутах очолював осавул. За чверть або півверсти від кожного редуту монтувалися фігури (з 20-ти однотипних діжок і 1-ї діжки без дна). Сторожова служба запорожців поєднувалася із розвідувальною діяльністю.
Запорожці часів Н.С. постійно були втягнуті у вир політ. відносин Російської імперії з Османською імперією і Кримським ханатом, залучалися до участі в російсько-турецькій війні 1735–1739, російсько-турецькій війні 1768–1774. Звитяжні дії запорожців у цих війнах сприяли успішним для Росії результатам, хоча Запорожжя зазнавало від цього чималих екон. збитків, а також політ. утисків. Зокрема, усі зимівники та садиби, розташов. в Кам'янці (біля Милового), на Білозерці, Рогачику, Кінських Водах та на лівому боці Великого Лугу, згідно з Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774, відійшли до Крим. ханату. Мости в Гарду, на Бузі, Самарі, Солоній, Базавлуку та всі дніпровські переправи були передані до рос. держ. скарбниці, соляні озера в Прогноях стали власністю імперії.
Царський уряд Рос. імперії постійно здійснював контроль над Запорожжям. 1735 поблизу Н.С. споруджено укріплення – Новосіченський ретраншемент, в якому розмістився гарнізон із регулярних рос. полків. 1744 на січ прибув командирований полковник О.Глібов для нагляду за адміністрацією Н.С. Царські гарнізони стояли в Усть-Самарському або Новобогородицькому ретраншементі, на місці колиш. Чортомлицької Січі, Біркутському і Сокальському редутах, на берегах Дніпра. Після відновлення в Україні гетьманства (1750) Запорожжя підпорядковувалося також гетьманові К.Розумовському. У червні 1753 вийшов царський указ про заборону запорожцям переобирати кошового отамана без відома гетьмана. З метою припинення припливу втікачів на Запорожжя рос. уряд запровадив обов'язкову реєстрацію козаків і паспортизацію всього населення краю. 1756 разом із гетьман. правлінням Н.С. із відомства Колегії закордонних справ була передана у відання Правительствуючого Сенату, що зумовило посилення на ній влади центр. органів Рос. імперії. Протягом 1740–60-х рр. царський уряд здійснював планомірні заходи для оточення Запорожжя військовими поселеннями: 9-ма ландміліцейськими полками вздовж р. Орель (1746), сербськими поселеннями біля пд.-зх. земель Запорожжя (1751) тощо. Згодом з'явилася низка указів про утворення там Нової Сербії (1752), Слов'яносербії (1753) та Новослобідського козацького полку (1754), які підпорядковувалися безпосередньо Правительствуючому Сенату та Військ. колегії. Затягуючи зашморг навколо Запорожжя, царський уряд встановив митниці в Переволочній та Кременчуці (1753). У політ. відношенні з 1775 Запорожжя опинилося стиснутим кордоном регулярних військ, що пов'язувалося зі спорудженням Дніпровської лінії, відбудовою Азова й Таганрога, карантинними запобіжними службами. Надалі автономне існування запороз. козацтва ставало явищем, несумісним з абсолютистською монархією. Після завершення російсько-турец. війни 1768–74 і з проголошенням незалежності Крим. ханату Запорожжя втрачало своє значення як важливий стратегічний форпост у боротьбі проти турецько-татар. агресії. Царський уряд схилявся до рішучих дій щодо ліквідації Н.С. Особливо непримиренно ставилася до Запорожжя імп. Катерина II. Наприкінці травня 1775 командуючий 1-ю рос. армією, яка поверталася з турец. фронту, ген. П.Текелій вступив зі своїми військами на Запорожжя, зайняв усі паланки і слободи. 4 червня один із загонів підійшов до Н.С., блокував її, оволодів укріпленнями. Наступного дня гарнізон Н.С. капітулював перед царськими військами. Козац. артилерія, боєзапаси, військ. регалії, січовий архів та матеріальні цінності були вивезені. У січі і паланкових укріпленнях розмістилися царські гарнізони. Катерина II розправилася із заарештованою запороз. старшиною.
Уся територія Вольностей Війська Запороз. низового була поділена між Новоросійською губернією та Азовською губернією. Частина запорожців переселилася на підвладну Осман. імперії територію, де утворила Задунайську Січ. Козаки, які залишалися на запороз. землях, започаткували нове об'єднання – Чорноморське козацьке військо. 1791 чорноморців переселено на Тамань, а згодом – на р. Кубань, де 1860 шляхом об'єднання Чорномор. козац. війська і Лінійного козацького війська було утворене Кубанське козацьке військо.
ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ
 |
ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ – орг-ція колиш. запороз. козаків, що існувала з останньої чв. 18 ст. по 1828 у гирлі р. Дунай. Зруйнування Запорозької Січі (1775) спричинило перехід ч. запорожців на підвладну Османській імперії тер. поблизу м. Очаків, а потім – пониззя Дністра й Дунаю. На правому березі Георгіївського гирла Дунаю в с-щі Верхній Дунавець (пізніше Дунавецу-де-Сус; нині тер. Румунії) вони створили З.С. У соціальному та військ. побуті нова орг-ція здебільшого зберігала особливості Запороз. Січі, зокрема, тут також не було кріпацтва. Це стало одним з гол. чинників частих утеч сюди селян-кріпаків з України та Росії, солдатів рос. армії, тих чорномор. козаків, які не бажали переселятися на Кубань. Осн. масу нас. Січі складали козаки середнього достатку й бідні. За різними даними, на межі 18–19 ст. нас., яке підлягало юрисдикції З.С., становило від 15 до 20 тис. осіб. До З.С. належали 3 слободи, в яких оселялися одружені запорожці і взагалі сімейні люди, які юридично не належали до козацтва. Нас. в цих слободах звалося райєю (як усе християн. нас. Туреччини). Внаслідок цього такі слободи отримали назву запороз. або козац. райї, яка мала бл. 150 дворів Задунайської Січі з її землями й користувалася досить значною автономією. Земля, що відводилася їй, звільнялася від податків з г-ва. Козаки займалися землеробством, скотарством, рибальством, торгівлею. Вони не сплачували податків і не виконували ніяких повинностей, окрім військ. Остання була досить обтяжливою: задунайці зобов'язані були брати участь у походах турец. військ, у т. ч. в каральних експедиціях проти болгар, греків і сербів, які боролися за свою незалежність; воювати на боці Туреччини проти Російської імперії в рос.-турец. війнах кін. 18 – поч. 19 ст. Турец. уряд надавав задунайцям т. зв. кормові гроші, що складалися з платні та продовольства.
На З.С. приймали будь-яку людину, незважаючи на колиш. провини, соціальний стан, віросповідання. Проте існували певні обмеження: турец. уряд заборонив приймати на Січ мусульман. Нац. склад З.С. був строкатим: українці, росіяни, болгари, молдовани, волохи, греки, серби та ін. Більшість складали українці й росіяни. Вся адм., суд., військ. влада належала старшині. До неї входили: кошовий отаман, писар, осавул, драгоман (перекладач). За турец. регламентом кошовий отаман мав звання двобунчужного паші. Писар і осавул допомагали кошовому в управлінні. З турец. чиновниками кошовий отаман мав вести переговори лише через драгомана. При кошовій старшині перебував турец. "повірений у справах" для повідомлення про рішення турец. уряду, нагляду за політ. ситуацією і збору податків, якщо задунайці займалися г-вом за межами козац. тер. Січ налічувала 38–40 куренів. Курінна старшина складалася з курінного отамана та хорунжого. Кожен курінь мав свій прапор (байрак-значок червоного сукна з білим півмісяцем і 6 зірками). Уся старшина обиралася на козац. раді, яка збиралася щороку. Прапор, печатка, бунчук, пернач, топуз (рід кинджала) складали клейноди (див. Клейноди козацькі) З.С.
Рос. імперія постійно вимагала від турец. уряду ліквідації З.С. Вона домагалася від Туреччини переселити задунайців подалі від рос. кордонів, надавала пільги й оголошувала амністію тим задунайцям, які перейдуть на бік росіян. На поч. 19 ст. ч. козаків З.С. перейшла до Росії, з них сформували Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, інші переселилися на землі Чорноморського козацького війська, а треті осіли в Бессарабії, де сформували Дунайське козацьке військо (1828). Наприкінці 20-х рр. 19 ст. внаслідок соціально-екон. кризи в З.С., розладів всередині козацтва, вимог уряду Туреччини брати участь у придушенні нац.-визвол. повстання в Греції 1821–29 і в рос.-турец. війнах відбувся перехід переважної більшості задунайців до Рос. імперії. Під час російсько-турецької війни 1828–1829 ч. мобілізованих Туреччиною задунайців пішла до Сілістрії (пн.-сх. ч. Болгарії), а інші на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким 30(18) трав. 1828 перейшли Кілійське гирло Дунаю, увійшли до Ізмаїльського порту й приєдналися до рос. армії. Вони взяли участь у боях проти Туреччини, зокрема в переправі через Дунай рос. армії, штурмі фортеці Ісакча (нині місто в Румунії). Після закінчення війни царський уряд сформував із задунайців Азовське козацьке військо. Козаків, які прийшли в Сілістрію, турец. влада роззброїла і відправила у в'язницю до Стамбула, згодом звільнила, і вони вернулися в Дунайську дельту, на землі колиш. Січі. Ч. нас. З.С. оселилася в різних містах та с-щах Добруджі, а ч. вирізали турки після переходу Й.Гладкого на бік росіян.
Історія З.С. відображена в нар. піснях, літ. та музиці. Образи козаків-задунайців відтворено в опері С.Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм".
Немає коментарів:
Дописати коментар