ОЗБРОЄННЯ КОЗАКІВ

Озброєння запорізьких козаків 

Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці, пістолети, спи­си, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями, запорізьких козаків пер­шим озброїв 1511 р. Остафій Дашкович. Наприкінці XVI ст. Еріх Лясота зі зброї запорізьких козаків називає лише гармати, пострілами з яких Запорізьке Військо зустрічало й проводжало посла германського імператора. В козацькій думі про Федора Безрідного кінця XVI ст. сказано, що коли товариші його хо­вали, «то шаблями землю копали і з семип'ядельних пищалей стріляли» Яків Собеський на початку XVII ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан: за його словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, по­рох, пищалі й шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пи­щалі, шість фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю ко­заків, з якої вони дуже влучно стріляли. 1648 р. запорізькі козаки вітали Бог­дана Хмельницького пострілами з мушкетів. У тому ж XVII ст. у актах, які дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й пи­щалі для охорони фортець: "В Сече пушечнаго наряду — пушка медная ломо­вая, а к ней сто ядр весом по 8 гривенок ядро, 11 пушек полевых, а к ним по сто ядр, весом по 4 и по 3 гривенки ядро; да затинных пищалей две медных да три железных, а к ним 200 ядр свинцовых, весом по гривенке и полугривенке ядро... Город Кодак — пушек в нем две железные городовые да две затинные пищали». В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у вжитку самопали, шаблі, спи­си, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові молотки. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише Митецький, вказуючи, що у запорізькому вій­ську, як у старого, так і у малого була вогниста зброя, рушниці або флінти, пістолети, холодна зброя — списи й шаблі, а порох і свинець купували в Поль­щі й Україні — свій хоч і робили, але він не відзначався доброю якістю. Більшість цієї зброї козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і тур­ків". Головна маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського: з Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з ним російський уряд надсилав їм певну кількість пудів пороху.

Переважна частина запорізьких гармат, що дійшли до нас, польського, ту­рецького й російського виробництва, деякі генуезького: «Гармат запорожці в себе не мають, а використовують несподівано захоплені на турецьких ко­раблях і галерах»48. В самій Польщі
гармати (мідні) почали відли­вати не раніше XV ст.; через те в першій половині XVI ст. вони були до­сить рідкісними як у самій Речі Посполитій, так і в запорізьких краях. На ра­хунку була кожна гармата в кожній із польських фортець і в кожній із запорізь­ких. В актах 1672 р. вказуються гармати мідні, ломові, польові, затинні мідні пищалі, затинні залізні пищалі, залізні городові; в цей час у Чортомлицькій Січі всіх гармат налічувалося 17, а до них по 100 залізних і свинцевих ядер для мід­ної й ломової, по 200 для інших, вагою по гривенці й півгривенці ядро, та кілька десятків пудів ґнота. Від російського царя запорожці вперше отримали «пуш­ки ломовыя, гранаты, ракеты, сипоши и трубы», здається, аж 1673 р. Гармати, що дійшли до нас, чотирьох видів: мортири, мідні гармати, залізні ковані й ча­вунні; зразки всіх цих видів є у громадських та приватних музеях козацьких старожитностей. Мідна мортира має вигляд мідної ступки завдовжки 10, завширшки 90 із отвором 40 мм; мідна гармата має ствол завдовжки 5, завтовш­ки 4 й отвір 1 четверть, шпиль на півтори четверті з глухої сторони; залізна гар­мата має залізну ковану трубу, скріплену вісьмома залізними кільцями й від­криту з обох кінців. До одного з них (звідки заряджають) прироблено заліз­ні дужки, в котрі вкладали залізний зарядний ящик; довжина трубки 640 мм, са­мого ящика 240, отже, всієї гармати 880 мм, ширина ящика з верхнього кін­ця 175, з нижнього 110 мм, внутрішній діаметр труби 60 мм, товщина стінок тру­би по 20 мм. Чавунна гармата складається з чавунного ствола з хвостом та під­ставкою для прицілу; довжина ствола 640 , хвоста 120 мм, отже, всієї гар­мати 760 мм, діаметр при хвості 160, при дулі — 125 мм, діаметр отвору — 55 мм.

Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали, у запо­різьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими стволами, оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла завдяки покладено­му на полицю порохові й припасованому до полиці й курка кременю. Так само виглядали й менші за розмірами, з «просторными» стволами пістолети, звані запорізькими козаками пістолями; кожен козак мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у шкіряних кобурах (від татарського «ку-бур» — шкіряний чохол), причеплених ззовні до шароварів м. Рушницями, пі­столетами й шаблями запорожці особливо любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті (через що й побутував вислів «ясна зброя»): «зброя у них вся була прикрашена золотом та сріблом, на зброю вони витрачали все своє багатство: то й не козак, коли в нього погана зброя»; тільки перед походами запорожці змочували рушниці й пістолети розсолом, щоб вони приіржавіли й не «грало враже око на ясній зброї». Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й легкого дере­ва завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що одягалася на ногу. На де­яких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і не зчепився знову битися з ним, адже бувало, що комусь розпанахають живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає, далі лізучи в бійку. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замість мостів при переході через болота: дійшов­ши до грузького місця, вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис і вздовж та впоперек,— і переходять по них; коли перейдуть через один ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій, та так і перебираються.

Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубоне кого, то так надвоє й розсіче,— одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикра­шені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й при­в'язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремін­цем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».

«Ой панночка наша шаблюка!

З басурменом зустрівалась,

Не раз, не два цілувалась».

Як справжній «лицар», запорожець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю»; використовува­ти її слід було лише проти чесних воїнів, а проти такого, наприклад, «бусур­манського народу», як татари, треба було діяти «не шаблями, а нагаями».

Келепи, чи бойові молотки, чекани — ручна зброя, що складалася з дерев'я­ної ручки, завдовжки з аршин, із залізним молотком, що мав з одного боку ту­пий обушок, а з другого гострий ніс. Як бойова зброя келепи використову­валися «воровскими» козаками Стеньки Разіна, й водночас турками в XVII ст.60 та запорізькими козаками: «Сегож де, государь, числа (3 вересня 1658 р.) но­чи пришли в село Крупец из Глухова черкасы пеши и его — драгуна Ваську Кондратова — били и мучили: бит он чеканом по голове и рука правая отшиб­лена». В народних козацьких думах є двовірш, у якому келепові приписується значення бойової зброї.

«А козак козачий звичай знає —

Келепом по ребрах торкає».

Історик Зеделлер пише, що келепи запорізькі козаки використовували для розбивання ворожого обладунку. Коховський вважає, що келепи служили запорізьким козакам лише як допоміжна зброя і їх використовували в рідкісних випадках, переважно проти татар, а саме «коли бійці змішувалися в руко­пашному бою до такої міри, що стріляти було небезпечно через можливість завдати шкоди своїм».

Якірці, чи рогульки, відомі ще під назвою залізного чи троїцького часнику також вважалися у запорізьких козаків частиною озброєння. Якірці нагаду­ють чотири товсті цвяхи, дуже загострені на кінцях і з'єднані докупи в центрі; очевидно, якірці виготовляли з подовгастого шматка заліза, розщепленого до середини на три частини й потім викуваного окремо вручну; як бойову зброю їх використовували в давнину росіяни поляки, а згодом, без сумніву, татари і запорізькі козаки. Їх призначенням було поранення кінських копит, тому за­порожці розкидали їх у степу перед ворожою кіннотою, щоб сповільнити її просування; як його не покладеш, один ріжок якірця все одно буде стирчати вгору й неодмінно встромиться у копито коня.

Стріли запорізькі козаки використовували, мабуть, у дуже ранній період їх­нього історичного існування, запозичивши у татар і турків; відомий запорізький кошовий і гетьман українських козаків 1605—1622 рр. Петро Конашевич-Сагайдачний на старій гравюрі XVII ст. зображений верхи на коні з булавою у руці, сагайдаком при боці й стрілами в ньому за спиною6". Віце-адмірал К. Крюйс 1699 р. писав про запорізьких козаків, що вони використовували луки й стріли, котрими дуже влучно стріляли Нарешті, у літописця Самійла Велич-ка є розповідь, як козаки супроводжували Хмельницького з Січі: за ним їхали кінні добровольці «мушкетеры» і «сайдакеры»70. У козацьких віршах, що ді­йшли до нашого часу на старих лубкових картинах із зображенням запорізь­ких гайдамаків, сказано:

«Як натягну лук я, брязну тятивою,

То мусить утікати хан кримський з ордою».

Сагайдак — від татарського «сагайдак» чи «саадак» — дикий козел або його шкіра для обшивання лука й навіть сам лук,— використовували запорізькі козаки, як і татари, для збереження у ньому стріл і носили на ремені за плечима; сагайдаки запорожці здобували переважно у татар.

До всього описаного озброєння запорізьких козаків слід ще додати ятагани, кинджали, ножі й панцери, котрі також були у вжитку запорізьких козаків, хоча й не становили їхнього, так би мовити, національного озброєння, їх зано­сили з віддалених від запорізьких вольностей земель і країн. Панцери, зокрема, носилися дуже небагатьма. Нарешті, до озброєння запорізьких козаків слід віднести також роги, ладівниці й череси. Роги для пороху запорізькі козаки ви­користовували в давніші часи; тому на військовій печатці, наданій козакам ще Сигізмундом І і Стефаном Баторієм, козака зображено з мушкетом, ратищем і рогом за поясом. Пізніше запорожці почали носити готові патрони в так званих ладівницях. Ладівниці у запорожців були різними: кістяними, металевими, шкіряними, у вигляді гарбуза, серця, фляжки тощо; їх збереглося до нашого часу дуже багато по приватних музеях збирачів козацьких старожитностей. Крім того, запорожці використовували ще широкі шкіряні череси, котрі вони носили на грудях, заповнюючи у два чи в три ряди патронами з кулями й по­рохом, мов сучасні патронташі.

Запорізькі козаки володіли своєю зброєю із вражаючою майстерністю, так, що, за словами українського літописця, і «найлучшій польскій гусарин и рейтарин примірен им быти не может».

Відповідно до озброєння самого козака виготовляли «рондик», тобто збрую його бойового коня: у багатого запорожця на коня одягалася вуздечка з «бай­раком» або мундштуком і лакованим ремінним поводом, ясно-червоний чапрак, по краях обшитий галуном, орчак або кульбака, тобто сідло на червоному оксамиті зі срібним галуном, з підвішеними по боках, на пряжках, підтебень-ками, тобто шкіряними полами чи лопатями, часом тисненими й розписани­ми; перед сідлом чіпляли дві кобури для пістолетів, позаду прив'язували ре­мінні тороки "для закріплення мішка, суми чи в'юка для речей чи якихось вантажів. Сам в'юк укривали червоним сап'яном. Часом у тороки в'язали, за прикладом татар, полонених ворогів; татари ж робили так ще 1283 р. «начаша бесурмане вязати головы боярскія къ торокомъ, а руки вкладоша въ судно». Нарешті, для похідної їзди запорізьким козакам необхідні були нагаї, звані у них то малахаями, то ногаями. Останні збереглися до нашого часу у приватних зібраннях козацьких старожитностей.

Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове вій­сько було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-піхо-тинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет, шаб­лю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі навколо пояса, кінний — у ладунці через плече. До цього слід додати кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті й інші. Своїм озброєнням запорізькі козаки переважали навіть Західну Європу. «Згадаймо,— зауважує щодо цього Коховський,— що в описаний час у європейських військах ручна вогнепальна зброя ще не була такою поширеною». Особливо примітне на Запоріжжі те, що там «мушкет не виключав списа, котрий замінював собою багнет, а в Західній Європі мушкетери були відокремлені від пікінерів, з чого в бою виникала дуже суттєва незручність, оскільки воїн мав або лише наступальну зброю, або лише оборонну» .

Д.І. Яворницький 
Історія запорізьких козаків