КОЗАЦЬКА РОЗВІДКА - ПЛАСТУНИ

Перша письмова згадка про пластунів

чорноморські пластуни

Таємна служба козаків була настільки таємною, що про неї дізналися через три сотні років її існування. Думаєте маячня? А ви знаєте, що коли французький король казав “апчхи”, то Хмельницький писав йому “Будьте здорові”? І основою козацької розвідки був пластунський курінь. Сьогодні друкуємо першу письмову згадку про них. Щоправда, підозрюю, що це не все. Бо років 20 тому читав більший варіант.

Автор цієї статті – Яків Герасимович Кухаренко (1799 — 26 вересня 1862) — класик української кубанської літератури, друг Тараса Шевченка, з 1851 по 1852 рр. — наказний отаман Азовського козацького війська, з 1852 по 1856 рр. — наказний отаман Чорноморського козацького війська. Він першим розповів про цих особливих козаків.

Пластуни.

Старі козаки-січовики (поки ще не попереводились) було розказують так: що в запорозців на Дніпрі піхота сиділа в Січі, а комінники жили в Великому Лузі, для доброї паші коням. Там вони пускали коні в табуни. Кошовий насилав військового стадника (бо тоді ще не звались табунщиками). Військовий стадник мав пірнач залізний (1); йому комінники наряжали з себе підпасичів, котрі змінялись другими почережно. Як піхоті, так і комінникам, вільно було в мирне времня займатьця – кому рибальством, кому пластунством, а ремесні козаки (2) зоставались в Січі.

Пластуни стріляли дикий звірь, якого тоді в дніпрових плавнях було доволі. Пластунами, кажуть, звались за те, що непосидячі були, все вештались по плавнях і як більше ім приходилось місить грязь, ніж ходить по сухому, сиріч пластать, то й прозвались пластунами. Що зробилось з Січчю і запорозцями – всі знають (бодай не згадувать). Дванадцять років ні Січі ні Запорожжя не було. На тринадцятому Турчин піднявся, стався розмир; почали викликать козацтво. Ось коли його вп’ять стало треба! – Пішов і старий і молодий, зібралось військо; зробили й кош: два роки звали його кошем вірних козаків. Як же посідала піхота на лотки під Очаковом, та зайшовши з Чорного моря, взяла сама без помочі від московської вармії, на острові Березані турецьку кріпость, то тоді й прозвано іх вірним військом Чорноморським. За те, бач, що вони на Чорному морі з своіх лоток пушками з’бандірували Турчина: не виробив булиголова, здав кріпость нашим з усіма пушками, знаменами і всім запасом.

В сьому розмирі, пластуни були і в піхоті і в комінниках, але не було іх видко. Як же замирив Турчин, Чорноморці прийшли на Кубань. Там на Кубані знайшли вони такі ж плавні, як і на Дніпрі. Жонатих стали обселять слободами, а сірома – хто ремісний – в Нову січ по куренях (3), а охочі до звіря – розсипались по плавнях і на запорозький ґшталт добувались. При пластунах були охочі хлопці, при них вони й зростали, а вивчившись характерства, робились пластунами. Цілу осінь і зиму, поки звірь порошковий (4), пластуни жили в плавнях, а весною приходили в слободи і приносили свою добич, звірячі смухи, продавали іх, куповали порох, оливо і із одежі що треба. На останню ж копійку, поводивши музик на підпитку, інші зоставались до осені на літню роботу в слободах і хуторах, а інші зараз одходили в плавні: хто стрільцювать, а хто рибалчить. Плавні в Чорноморії, не тільки на одній Кубані, вони закривають мало не половину берега Азовського моря; в них водятця: олені, дикі кози, дикі свині, вовки, лисиці, віддихи, харсуни (5), а в рідкость попадаютця й бобри.

Пластуни, окрім стрільби з ружжя, ставляють всякі самолови: капкани, ступиці6, цівки (7), пружини (8), сільця, нитки, або тенета. Пластун не зна розкоши, не гаразд одіжний, поневіряєтця, а пластунства не кидаєтця. Високі комиші, полома, містами чагар, зхищають його. Одно небо в плавні пластун бачить, як гляне вгору; по його ясних зорях, в ночі, міркує він собі дорогу, а як хмарно, то по вітру, котрий нагинає верхи очеретів високих. У вітер, як у день, так і в ночі, сама лучча охота. Як вітер подихає, зашелестить комиш, пластун іде ходом сміло, а як вітер оддихає, то він стоя наслухає. Отак ідучи наткнетця близько на звіряку. Під вітер пластунський вистріл не полоха звіря; бо пластун іде против вітру, то вітер од його і луну зносить за собою. Коли ж вітру не буває, то пластун підбармовуєтця ходом тієї звіряки, яку він по місту сподіваєтця знайти. У кожного звіря в плавні є свій похід, примір: олень має хід рівний; свиня прошелестить ходом рівним, становиться і наслухає і впять теж; коза – прийшовши рівно разів два, три, скочить; вовк має хід рівний, та як менший за оленя, то й шуму од його в комиші менше. Так пластуни примінившись, з’учають похід прочого звіря. Підпустивши звіря близько, пластун не даєтця йому в знаки, щоб не сполохати, а понявши яка звірина, стріля на тріск і мусить повалити. Отож і пластун, що, не бачивши звіря очима, застрелить його певно, та ще так угадає, щоб вистріл не пропав; приміри: дикого кнура б’є по лопатах, або під вухо; не повалений на місті кнур кидаєтця на дим і своіми здоровенними іклами порубає пластуна, як не вспіє зхибитись. Убиту дич мусить вибандурить, щоб не спортилась, і , зробивши скілько закруток на комиші, щоб після можна було знайти, йде дальше.

На другий, інколи на третій день, пластун з хлопцем або з товаришем, ідуть заберати побиту дич, якоі пластун сам забрать не зміг. З нез’їдомого ж звіря, приміром: вовка, харсуна і проче, деруть одні смухи. Тим времям, як пластун ходить на охоту, його хлопець з куріня оббіга розставлені по стежках капкани, чи ступиці, сільця; повиберає що попалось, позніма смухи; перебанить ловучий посуд (бо звір на закрівавлений капкан або ступицю не піде), та знов розставить по стежках. Інші пластуни, чоловіка по два й по три живуть в односумстві, в однім курені, то отакі односуми розіходятця на охоту по секту в різні сторони, щоб один на другого не наткнувся. Бо трапляєтця в-рідкость, що інший не здержав секту, та й поверне в ту сторону, де вже ходить один товариш, а як всякий пластун в плавні держить похід тіі звірини, під котру бармуєтця, то, обманившись обидва, убиває товариша той із іх, хто поспішитця попереду вистрелить.

В плавнях бувають сухі гряди. На них роблятця пластунські курені.
Пластуни, в прикубанських плавнях, стали часто натикатьця на Черкес, котрі прокрадаюця плавнями через Кубань (Чорноморську гряницю) в нашу сторону, щоб украсти корову, або вола, ато й чоловіка. Як набредуть на шляху, або в полі, то, вставивши йому жеребок в рот, та на бичовці і затягнуть до себе в неволю, або й порубають. От сим-то пластунам уже не до охоти; ім охота випада вже на чоловіка, з таким же розумом, як і вони. Затим обходи пластунські роблятця по два, ато й чатами: один за одним ідуть не близько, бо буває, як Черкеси засядуть, то вдаривши залпом з ружжя, можуть побить, або кинувшись раптом похапать, то і йдуть, кажу, пластуни, хотя в день, хотя в ночі чатою: один за одним рідко. Коли передній стане, то й другий і третій і всі теж, а чи присяде – то й всі. Як передній вислухає, так і всі. Хто кого підстереже: чи пластуни вперед замітять черкес, то іх і верх, а якщо черкеси, то й пластунам біда. Хіба не сила тих, що вперед замітять, то й пропустять сильніщу чату, сидячи мовчки. Як же черкеси, то після такого случая, або ж вертаютця назад, або йдуть скоріше на дряпанину дальше; а як пластунська не-сила, то, пропустивши черкес б’ють, з потилиці. Од такої пинфи гаспидська орда губить рахубу, падає, де хто попав. Нарізуватьця на черкес тепер не приходитця, треба умкнуть, бо пластуни себе визначили, що мало іх, і як би ім одкрито вдаритьця на черкес, то іх ружжя не вистелене і всякий іх вистріл буде без промашки, алеж вони дальше не підуть, треба вернутись, бо од пластунських вистрілів гряниця зтревожилась, то черкесам вдачі не буде.

Найлучче пластуни плюндрують черкес на іх стороні. Там вони в себе не бережутця і як раз інший наріжетця на пластуна, то й амінь йому.
Щоб написать всі пластунські порядки, то булаб ціла книжка. Може знайдутця молодчі, до того охочі. Я ж, здаєцця, сказав стільки, що видно буде жодному, що то за пластуни?
Справжній пластун загавка як лисиця, зачмише як кабан; крикне як олень, або як коза дика, заспіває диким півнем, захарчить харсуном, завиє вовком, забреше собакою. Жоден пластун хоч одно, або двоє з таких удач в собі має. Воно буває нужно подать, який буде у них по секту, голос; або як розсипавшись у плавні, нужно буде швидко зібратись до купи; чи по якій мові треба подать другому гасло.

Так як пластуни ходять от жодного кардона і жодна чата мусить обходить своє займище, то у іх єсть по секту прикмети: або суха верба, або кущ чагарю, озерце, підкова, закрутка на комишу, або прямо комиш клячений9. Там лежить схована прикмета: або цурпалочок, або що інше; яка чата вспіла дійти вперед, то та, знайшовши прикмету, переклада іі на другий лад і вертаєтця. А як прийде після друга чата, то зараз і пойме, що товариство з другого кардона доходило до того місця; переложивши знов прикмету, вертаютця назад другим обходом, або розсипаютця на охоту по плавні.

Під засідку на стежках кидають против ночі сухого комишу, або дрібних сухих гіллячок, котрі на огні засушуются вперед. Памятаєте, панове, як пластун б’є на тріск звіря? Отож, накидавши на стежку суші, пластуни залягають, і як крадецця черкес по тій тропі, то під ногами в його суш і трісне, то отут його і пластун трісне…

Наші пластуни одягаютця в черкеську одежу, і під іх бармуючись, запускають бороди, хто хоче; на поясі ремінному носять: кінжал з ножем, жарівницю, чабалтас кулішницю, відвертку. За поясом пістоль і збоку черкеську шабельку. На ногах онучі суконні, або портняні з шерстяними, або прядівьяними волоками. Черевики, або постільці, більш свинячі наверх шерстю, щоб не шамтіло в траві.

Не диво пластунам буть і прудкими і чуткими, второпними й проворними. Зімою на холоді, а літом на комарях та з голодом. Не бачивши луччого, думали, що так на всім світі. Трапилось ім бути в Севастополі, як Турки, Франці та Британці держали з нами розмир. «Там, кажуть, годували нас добре, давали горілку; нужди такоі не приняли, як у себе на кардонах. Вік би так служили й до-дому не пішли б. Нас там хвалили, та не знаєм за що, бо ми привикли рівно тягти службу, як той віл, не хибили з’роду».

За публікацією в журналі «Основа», лютий 1862 року.

Примітки:
1. Військовий стадницький пірнач і тепер є, під охраною Єйського діжурства, в Чорноморіі.
2. Сидільники, лимарі, ковалі, слюсарі, кравці, шевці і інші. Так було зпершу і на Чорноморіі в Новій Січі.
3. 1793 году Кош Чорноморський на Кубані зробив кріпость, курені, ото і звали до сього Чорноморці Січчю. Тоді ж город Катеринодар.
4. Порошкий звір щитаєтця від 1 паздерника до 1 березоля.
5. Барсуки.
6. Деревяна снасть, замість капкана, хитро построєна, – звірину хапає за пальці від лапи.
7. Пружини с вірьовчаними сільцями, на вірьовку дудка, або цівка для того, що як пійма звірину сільце за ногу, то дудка по бичовці присунеця де ноги і звіряка перегризла б верьовку, так мусить гризти дудку, або цівку.
8. Теж, тільки без цівки ставиця похватань.
9. Для оспіху клячять комиш: охвативши в оберемок стоячого на пні комишу і стиснувши його кріпко руками, переломлюють: комиш, випущений з рук, розтупитця і, зоставшись переломленним, покаже признаку.http://www.spas.rivne.ua/biblioteka/persha-zgadka-plastuniv/

КОЗАКИ

Ними захоплювалися, їх боялися: чим козаки найбільше вразили тогочасну Європу

7395

4832

Українське військо відзначалося неабиякою силою та відвагою й було знане не лише на своїх землях. Воно допомагало й іншим народам. Козаків називали рятівникам Європи. І хоч європейці плутали їх із… татарами, але саме на козаків покладали надії у протистоянні з ісламським світом.

УДАРНО-ДРОБЛЯЧА ЗБРОЯ

УДАРНО-ДРОБЛЯЧА ЗБРОЯ

Ударна зброя давнини 

Найдавнішим зброєю людини була зброя ударного типу. Спочатку люди навчилися використовувати випадково підібрані предмети - палицю і камінь. Згодом, коли була освоєна найпростіша обробка матеріалів, зброю і знаряддя праці стали виготовляти спеціально.

Стародавні люди зрозуміли, що палиця з прикріпленим на кінці каменем завдає набагато сильніший удар, ніж просто палиця або камінь окремо. З'єднання важеля і ударної частини дозволило створити ефективне, надійне і порівняно просте у виготовленні зброя - булаву.

6. Булава з дерев'яною рукояткою і навершием з каменю. Стародавній Єгипет, приблизно 3000 р. До н.е. е.

До нас дійшло небагато зразків ударного зброї давнини. Однак, якщо розглядати збереглися в наш час первісні культури на території Австралії, Океанії, Африки, можна зробити висновок про велику значущість ударного зброї в комплексі озброєння стародавнього воїна. При відсутності виробів з металу ударна зброя - кийки і булави - було незамінним зброєю ближнього бою.

З початком видобутку та обробки металів ударна зброя пішло на другий план, але продовжувало зустрічатися в комплексі озброєння стародавнього воїна, часто завдяки простоті і дешевизні виготовлення.

В епоху Античності, в арміях Греції і Риму, головною зброєю воїна був спис, а допоміжним - меч. Булава серед професійних воїнів зустрічалася досить рідко. Так тривало до початку епохи Середньовіччя, коли посилення захисного обладунку знову зробило ударна зброя затребуваним.

* * *

Первісна людина, близько 50 тисяч років до н. е.

Незважаючи на високий рівень розвитку сучасної науки, людство так до кінця і не розкрило таємницю свого походження. До сих пір точно не визначена перехідна форма, сполучна ланка між древніми пріматообразнимі і древнім людиною. Довгий час вважалося, що еволюція людини відбувалася лінійно - одна форма приходила на зміну іншої, і кожна була більш розвиненою і близькою до сучасної людини, ніж попередня. Однак на практиці людство розвивалося досить нерівномірно. Іноді кілька різних типів первісних людей могли існувати паралельно, в одній географічній зоні проживання.

У своїх дослідженнях вчені, як правило, спираються на знахідки останків древніх людей і їх попередників. Вік перших ясних і незаперечних останків гомінідів (найбільш розвинених приматів, до яких прийнято відносити людини і його вимерлих предків) - близько 3-4 мільйонів років. Цих найбільш древніх предків людини називають австралопітека. Відомо, що австралопітеки були прямоходящими, мали зростання 120-150 см, але обсяг їх черепної коробки не перевищував обсягу черепа сучасного шимпанзе. Розвиненою формою австралопітека був «людина уміла», який вже використав примітивні кам'яні знаряддя - гальки з гострими краями.

Прийнято вважати, що найдавніші люди з'явилися близько 2 мільйонів років тому. Найбільш відомою формою древніх людей є пітекантроп - «людина прямоходяча» і його різновиди. Пітекантроп вже вмів користуватися вогнем і зберігати його.

Приблизно 200 тисяч років тому з'явилися перші представники виду «людина розумна» - homo sapiens. Найдавнішим типом homo sapiens були неандертальці. Неандертальці вміли добувати вогонь, виготовляти знаряддя праці. До цього ж часу відноситься поява першої усного мовлення.

Близько 50 тисяч років тому з'явилася людина, аналогічний за своєю будовою сучасному, - кроманьйонець. Кроманьйонці з високим ступенем майстерності виготовляли знаряддя праці, вміли зшивати шкіри, використовуючи їх в якості одягу, практикували наскальний розпис. Близько 15 тисяч років тому людство винайшло лук, що стало важливим кроком у розвитку військової справи.

Головними джерелами існування первісної людини були полювання і збирання. У первісному суспільстві кожен чоловік, а в міру необхідності і жінка були мисливцями і воїнами. Плем'я підпорядковувалося вождю або старійшинам. Розвиток виробництва і суспільного розподілу праці привело до виникнення приватної власності і індивідуального господарства. Внаслідок цього виділилася більш заможна частина людей, так звана правляча верхівка. З'явилися перші раби. Спочатку в рабів стали перетворювати військовополонених, а потім своїх збіднілих одноплемінників. Ці процеси призвели до появи соціальних груп і утворення перших держав.

Ударна зброя в Середні століття 

В середні віки булави застосовувалися або як зброя пішого ополченця, або як допоміжна зброя професійного воїна-вершника.

Ополченці, бунтівні селяни, розбійники та інше цивільне населення віддавало перевагу ударному зброї через його відносну дешевизну. Часто таку зброю виготовлялося в кустарних умовах і представляло собою зазвичай кийок, посилену металевими смугами, а по ударної частини - шипами або цвяхами. Згодом подібний тип з кулястої ударної частиною отримав в Західній Європі назву «Моргенштерн» - «ранкова зірка». Булави такого типу, призначені для пішого бою, існували як в варіанті для однієї руки (рис. 7), так і в більш важкому варіанті, для дворічного хвата (рис. 20).

7. Дерев'яна булава, посилена сталевими смугами і шипами, Франція, XIII в.

8. Булава з дерев'яною рукояткою і залізним навершием, Київська Русь, XI ст.

9. Булава з дерев'яною рукояткою і залізним навершием, Київська Русь, XII в.

10. Булава з дерев'яною рукояткою і металевим навершием, Київська Русь, XI ст.

11. Булава з дерев'яною рукояткою і бронзовим навершием, Західна Європа, XII в.

12. Монгольська булава на дерев'яній рукояті, рання форма Шестоперов, XIII в.

13. Велика дерев'яна булава, для бою двома руками.Посилено металевими смугами і шипами, Англія, початок XVI ст.

14. Сталева булава-шестопер, Франція, початок XVI ст.

15. Булава-шестопер з дерев'яною рукояткою і залізними «пір'ям», Угорщина, XVII в.

16. Парадна сталева булава-Моргенштерн, Італія, середина XVI в.

17. Сталева булава-шестопер, Італія, початок XVI ст.

18. Дерев'яна палиця, Італія, кінець XVII ст.

19. Сталева булава-шестопер, Південна Німеччина, кінець XVI в. 

Професійні воїни зазвичай використовували булаву як допоміжна зброя. Призначалася вона для нанесення потужних ударів крізь захисний обладунок з метою контузити, оглушити супротивника, зламати йому кістку. Така булава зазвичай була металеве навершя, насаджене на дерев'яну рукоять довжиною 50-60 см (рис. 8-11). Всупереч поширеній думці, вага булави в середньому становив 1,5-2 кг, що дозволяло її використовувати для швидких ударів і битися тривалий час.

20. Селянський Моргенштерн на довгому держаку, Західна Європа, XVI в. 

Третьою різновидом булави, поширеною в Середні століття, можна вважати так звані «пернаті» булави - перначі, або шестопер. Конструкція ударної частини такої зброї є кілька металевих пластин, що розходяться від центру в різні боки (рис. 12). Згодом, в пізньому Середньовіччі, шестопер став найбільш використовуваним різновидом ударного зброї як в Європі, так і на Близькому Сході і в Середній Азії.

З поширенням на території Європи вогнепальної зброї і поступовим зникненням захисних обладунків булава зі зброї перетворилася в атрибут старших командирів і символ влади воєначальника.

Зникнувши, однак, з арсеналу професійних військових, ударна зброя залишилося на «озброєнні» цивільного населення і використовується донині.

В козаків це :

пень

палиця

довбня

кістень

нагайка

молоток

булава

пернач

клювання

sokirka

Ударно-дроблять зброю складається, як правило, з ударної частини і рукояті.

Конструктивно ударна зброя можна розділити на кілька основних типів:

1. Просте ударна зброя (кийки і жердини) (рис. 1).

2. Складений ударна зброя (булави) (рис. 2).

3. Бойові молоти (клевци) (рис. 3).

4. Ударне зброю на гнучкому зчепленні (кистени, бойові ціпи) (рис. 4).

5. Ударне зброю кастетного типу (свинчатки, кастети і т. Д.) (Рис. 5).

Ударна зброя - найдавніший вид холодної зброї. Першими зразками ударного зброї були палиця і камінь. Стародавні предки людини навчилися використовувати знайдені предмети в якості зброї і знаряддя праці. В процесі еволюції, освоївши обробку матеріалу, людина вже сам став виготовляти необхідні йому знаряддя з каменю, дерева і кістки. Завдяки поєднанню простої палиці і кам'яної ударної частини з'явився новий вид зброї - булава. Вона перевершувала за силою і ефективності удару як звичайну палицю, так і камінь. У деяких випадках подібна зброя також називають терміном «палиця». Однак чіткої межі між цими двома визначеннями немає, тому в подальшому, щоб уникнути плутанини, будемо дотримувати терміну «булава».

Цікавий факт, що булава, завдяки своїй формі і виключно бойовим призначенням, в усі часи уособлювала мужність і силу і часто була головним атрибутом вождів і воєначальників. Маршальські жезли і королівські скіпетри - нащадки стародавньої булави.

З освоєнням технологічних процесів видобутку і обробки металів ударна зброя поступово стали робити з металевої ударною частиною. На окремих зразках ударного зброї з'являються додаткові елементи, що підсилюють ефект ураження від удару, - металеві шипи, виступи, межі. Широке поширення ударна зброя отримало в середні віки, в зв'язку з повсюдним застосуванням кольчуги. Удар булавою по захищеному кольчугою противнику продавлював кольчужні кільця і ​​був набагато ефективніше удару мечем. З поширенням пластинчастих обладунків широку популярність здобув бойовий молот-клевець, що дозволяє пробити фактично будь-який обладунок. Широке поширення отримала різновид булави, з ударною частиною з вертикально розташованих і розходяться від центру металевих пластин - шестопер, або пернач.

Окремої згадки заслуговує ударна зброя на гнучкому зчепленні, яке умовно можна розділити на дві основні групи. Кістень - зброя, призначена для бою однією рукою, і ціп - зброя для бою двома руками. Крім цього, особливо в регіоні Південно-Східної Азії, існувала велика кількість всіляких видів секційного зброї і бойових ланцюгів, що використовуються в якості цивільної зброї самооборони.

З розвитком вогнепальної зброї і зникненням захисного обладунку ударна зброя поступово втратило свої бойові функції і стало виключно парадним. Як правило, булава служила символом влади старших командирів.

У наш час ударна зброя офіційно прийнято на озброєння в поліції, у вигляді різних кийків, а також досить широко використовується цивільним населенням.

1Дмитрий Савицкий

2 августа 2016 г. 23:17  9845 9  42.14

Ужасное ударно-дробящее оружие прошлого - моргенштерн, кеттенморгенштернищ, цепы, кистень

Отключить рекламу на Конте

Русский ушкуйник Филька Рватый. За многочисленные свои прегрешения схвачен, бит батогами, клеймён вырыванием ноздрей. Обложенный царскими стрельцами, имея при себе только кистень, яростно сражался против целого отряда, уничтожил больше половины противников, попал в плен и был повешен.

Генри Престон «Пятнадцать отважных»

Про гуситские войны написано много, а вот про использовавшееся в те времена оружие — нет. Говорят лишь, что дрались чехи с немцами на одних только кистенях и боевых цепах, которые в массовом сознании стали своего рода символикой гуситских войн. Впрочем, это в определённой мере справедливо: роль ударно-дробящего оружия в XIV-XV веках действительно очень велика. О нём и пойдёт речь.

В Сети бытует множество мифов, связанных с весовыми и размерными параметрами различных кистеней. Пишут, что могучие рыцари дрались пятикилограммовыми цепами так, что обломки вражеских доспехов разлетались на несколько метров вокруг. В определённой мере это заблуждение: для рабочей части «классического» боевого кистеня масса в 400 граммов — почти предел. Но что есть «боевой кистень»? Уместно ли относить к одной категории большой двуручный кеттенморгенштерн, гуситский «кропач» и то, что является кистенём в узком смысле термина?

Раз уж прозвучали названия, приведем и расшифровку. «Кеттен» по-немецки — цепь, следовательно, кеттенморгенштерн — цепной моргенштерн (просто моргенштерном именовалась шипастая булава, ударная часть которой посажена не на цепь, а непосредственно на древко). В переводе с немецкого Morgenstern — «утренняя звезда» (форма и в самом деле напоминает звезду, плюс к тому данное словосочетание — устаревшая форма приветствия «Доброе утро!»). Фламандское название подобного оружия — «годендак» («добрый день»). Отличный способ сердечно поприветствовать врага!

У чехов такой юмор приобрёл слегка еретический оттенок, что для эпохи религиозных войн неудивительно. Название «кропач» распространилось потому, что некоторые боевые цепы по форме сильно напоминали церковное кропило — притом что от удара во все стороны разлетались брызги крови. Вероятнее всего, это весёленькое название родилось в среде таборитов, но потом оно прижилось и у католиков: аналогичное сравнение перекочевало в языки нескольких европейских стран.

Да, и чтобы не возникало путаницы: у цепа рабочая часть представляет собой палку-«веретено» (то есть нунчаку — это, по сути, цеп). Било же кистеня и его производных чаще всего имеет шарообразную форму.

ГИГАНТЫ НА СТРАЖЕ

Раз уж разговор пошёл о форме рабочей части: у кеттенморгенштерна било тоже могло иметь не шарообразные, а грушевидные очертания, могло представлять собой усечённый конус и разного рода биконические, пирамидально-призматические фигуры. Наиболее крупные из них бывали объёмом порядка 700 см3: они присутствуют в каталожных описях, да и сохранившиеся образцы выставлены в музеях Европы. Существовали даже смертобоища с билом под 800 см3 и древком, как у алебарды. А кеттенморгеншетрнов с рабочей частью в 400–500 см3 (то есть до полулитра), было даже немало. Стоит отметить, что это фактически рабочий максимум. Он только по весу рабочей части приближается к 4 кг, а если учесть цепь и рукоять (неизбежно прочную, массивную, вырезанную из плотного дерева вроде вяза, да ещё в паре мест окованную железом, а порой и с дополнительными остриями), то весь агрегат точно потянет на шесть кило.

Ян Жижка с большим пехотным кеттенморгенштерном. Это самое известное изображение полководца, часто воспринимающееся как прижизненный портрет, хотя оно века на два моложе гуситских войн

Различные типы ударно-дробящего оружия гуситских времён

Столь тяжёлых алебард на свете не бывало вовсе, да и самые огромные мечи-двуручники из числа боевых не дотягивают до этого веса примерно килограмм, чаще полтора. Оговорка насчёт боевых важна: парадный или тренировочный двуручник бывал на четверть, даже на треть массивнее реально воевавших «коллег». Очень может быть, что и вышеупомянутые смертобоища применялись не столько в бою, сколько перед ним для подготовки бойцов. Для Средневековья такой метод вполне типичен.

Так или иначе, большой кропач — самый массивный вариант древкового оружия. Причём бывают на одном оружии и три шара: не максимального размера, но этак по 200 + 50 см3 каждый. У некоторых разновидностей кистеней шипастый шар крепился к древку очень коротким, буквально однозвенным отрезком цепи. В других же вариантах вполне цеповой «ударник» — цилиндрический, деревянный, окованный на конце и по центру железными «поясками», в которых фиксированы группы шипов, — посажен на цепочку весьма длинную, сантиметров тридцать. По длине древка эти конструкции различить не получится: оно в большинстве случаев предназначено для двуручного хвата, и габариты его, независимо от формы ударника, обычно колеблются в пределах 110–180 см.

ЗВЕЗДА-ГИГАНТ

Самый большой из известных кеттенморгенштернов хранится в Оружейном музее Гарца, Австрия. Общая длина, считая рукоять вместе с 17-звенной цепью и овальным 14-шиповым ударником, составляет 252 см. Данные по весу всего оружия не публиковались, но вес ударника известен и составляет 12 кг! Время изготовления точно не определено, но это в любом случае довольно поздний образец. Следов износа на рабочей части не видно: похоже, в бою «звезде» побывать не довелось. Можно предположить, что изготовитель рассчитывал на тролля или гигантопитека, но с последними возникли какие-то проблемы, поэтому кеттенморгенштерн так и остался бесхозным...

Речь пока о том, что сохранилось «в железе». Если же говорить об изображениях, то у нескольких известных художников — это Буркхмайер, Трайцзауэрвайн и даже сам великий Дюрер! — очень редко, но встречаются рисунки особо огромных кеттенморгенштернищ. Их рабочая часть — воистину «утренняя звезда», шипастый шар размером чуть ли не с детскую голову. Древко во всех этих случаях показано реалистично: не алебардных габаритов, а менее чем до плеча (по-настоящему тяжёлой «утренней звездой» даже при двуручном хвате невозможно орудовать, если рукоять окажется ростовых пропорций). Надо думать, без изрядной гиперболизации тут не обошлось. Тот же Дюрер, хотя он и был подлинным мастером не только изобразительных, но и боевых искусств, случалось, всё-таки забегал в «фантастическое оружиеведение», причём именно в случаях с моргенштернами! Обратим внимание: все перечисленные художники — немцы XVI века. Времена уже не гуситские, стрелковое оружие составляет значительную конкуренцию холодному, моргенштерны «выходят из моды».

Тройной кеттенморгенштерн в турнирном поединке XIV века

К слову, у боевых цепов (которые можно отнести к тому же классу, что и кистени-гиганты) било, случалось, достигало длины свыше 60 см, а объёма — крепко за два литра. Правда, в таких случаях оно обычно было окованным железом, а не цельнометаллическим. По крайней мере, в крестьянском, солдатском и стражническом вариантах.

РЫЦАРСКИЙ ЦЕП

Но был ещё и рыцарский вариант цепа. Применительно к поздним версиям европейских боевых цепов, существовавшим в эпоху наисовершеннейших лат, рыцарская разновидность выглядела следующим образом. Рукоять — очень массивная, однако сравнительно короткая, редко до груди или плеча, чаще примерно до пояса. Било, тоже не «стройное», но тяжеловесных пропорций, длиной уступало самым большим из крестьянских сантиметров на десять, но при этом не было просто окованным железом: это именно сплошной ударник, цельнометаллическая «колба» объёмом порядка всё тех же двух литров! На ней, разумеется, никаких шипов: при работе в полный контакт по доспеху кирасного типа они моментально замнутся или сломаются. Рыцарский цеп не пробивает броню «в одной точке», но, обходя или сшибая защиту, обрушивается всей тяжестью, передавая энергию удара, — контузит, сминает, вышибает из боевой стойки.

Страшно даже подумать, сколько весит рабочая часть такого вот оружия, да и на рукоять, мощную, по верху окованную сталью, тоже какой-то вес приходится. Кеттенморгенштерн из Гарца значительно легче рыцарских цепов, предназначенных, помимо всего прочего, для активного манипулирования (хотя, конечно, никто не вращал его в вентиляторном режиме, образуя вокруг себя защитное поле). Техника боя, насколько её вообще можно проследить по изображениям, выглядела примерно так: древко в основном держали ближним хватом, не отводя руки далеко от тела. Цеп, даже не превращаясь в вентилятор, всё время был в плавном движении: иногда рыцарь прокручивал рукоять вокруг корпуса с прижимом, в какой-то миг мог зафиксировать её под мышкой, другой рукой перенаправляя вектор удара. Движение с резким выбросом рук и оружия — это именно выпад, решительная атака, может быть, единственная на весь поединок. От вражеских ударов стремились уклоняться (правильный доспех фактически не ограничивает подвижность) или парировать их рукоятью — желательно, конечно, в начальной фазе, потому что если уж «боеголовка» ударяет на полной скорости и в полную силу, тогда ничего не спасёт.

Польский боевой цеп. Выполнен из дуба, било оковано железом

Рыцарь, наглухо изолированный внутри своего латного скафандра, после такого попадания мог отделаться «всего лишь» состоянием грогги, каковое противник в реальном бою немедленно усугублял следующим ударом. Затем оставалось докончить работу — либо нанести несколько молотящих ударов по лежачему, превращая его в металлолом, либо отбросить цеп и вставить в щель доспехов кинжал. А вот менее одоспешенному (и менее тренированному) воину второй удар уже не потребовался бы. Специально для любителей альтернативной истории подчеркнём: китайский, самурайский и русский вариант брони тут вообще защитой не послужит.

Для чего был нужен такой цеп? Например, для поединка равных, боевого или турнирного. Или для защиты укреплений, удержания узкого прохода против численно превосходящих врагов (речь идёт преимущественно об обороне — для штурмующего цеп неудобен). Рыцарь с подобным оружием мог в одиночку не просто остановить, но перемолоть небольшой отряд легко- и средневооружённых бойцов. А когда у рыцаря была хоть какая-то своя свита, пускай тоже относительно легковооружённая, она пристраивалась к нему, как эсминцы к линкору (по возможности стараясь не оказываться на линии «главного калибра»), и в таких случаях можно было противостоять даже большому отряду.

Немецкая гравюра, изображающая крестьянское восстание. Цепы — один из основных видов оружия

Император Максимилиан I, использующий боевой цеп на турнирных поединках. Время действия — 1510-е: императору уже далеко за пятьдесят, но он — победитель

В общем, даже если сверхтяжёлые рыцарские цепы и не были самым распространённым оружием, место в боевой практике им всё же находилось. А вот мозолистой руке восставшего крестьянина такой цеп не удержать. Ничего удивительного: боевой цеп предстаёт как оружие высокого фехтования, сколь ни странен этот термин применительно к воинскому искусству в тяжёлых доспехах, определяющих поистине «ломовой» стиль нанесения ударов. Интересно проанализировать, как обстояло дело в других воинских социумах, где инерционные и секционные варианты наступательного оружия тоже практиковались, а вот с оборонительным оружием типа «закрытый доспех» всё было не настолько серьёзно.

РАБОТА С КИСТЕНЁМ И ЦЕПОМ

Немецкий моргенштерн XVII века. Длина рукояти — 128 см

В «Большой хронике» Матвея Парижского изображён один из эпизодов Седьмого крестового похода, а именно — взятие Дамиетты (1249): флот штурмует прибрежные укрепления мусульман. Эти укрепления целенаправленно возведены так, чтобы воспрепятствовать атаке с воды — но армия крестоносцев учла это и подготовилась. При таких обстоятельствах очень важен первый удар, наносимый в «предабордажный» момент схождения или даже на миг раньше, когда между парапетом прибрежной стены и палубными надстройками идущих на приступ ладей ещё остается минимальная дистанция. Боевой цеп воспринимается как оптимальное оружие для такого удара; аналогичным образом для него же служит фустибула, «праща-бич», при помощи которой можно метнуть на близкое расстояние очень массивный снаряд, непосильный для обычной пращи. Фустибула работает фактически по тому же принципу, что и инерционно-секционное оружие, — и в данном случае это родство не случайно: нужно «выстрелить» тяжёлым грузом в противника, поджидающего на расстоянии считанных метров. Фустибулярии проделают это броском, воин с цепом — ударом, а потом, когда передовой заслон смят, наступает время мечевого боя, о котором, собственно, и повествует текст «Хроники».

Но каков же материал этого «цепа из Дамиетты»? Если дерево, то для оружия первого удара он при таких пропорциях слишком лёгок, даже против доспехов XIII века; к тому же кончик била на иллюстрациях погружён в воду — и отнюдь не проявляет тенденцию всплывать. Скорее всего, чистое железо; обе секции, выглядящие практически одинаково, — кованые. Высококачественная сталь тут ни к чему, так что даже с учётом технологических возможностей XIII века получается не слишком дорого, зато очень смертоносно.

Продолжим движение по оси веков. На знаменитой фреске Пьетро делла Франческа «Битва Ираклия с Хосроем» присутствует то, что немцы назвали бы «тройной кеттенморгенштерн», а итальянцам более подобает называть «трёхглавый (tricefalo) маццафрусто», в сравнительно коротком одноручном варианте, удобном для ситуации «смешались в кучу кони, люди». Это оружие обученных воинов, но всё же не рыцарей. Из защитного вооружения у сошедшихся в схватке пеших бойцов только кулачные щиты, из наступательного — у одного тот самый маццафрусто, у другого клинок полусабельного типа с асимметричной гардой. Кто кого? Мы бы поставили на «маццафрустиста»: малым щитом очень трудно отразить удар такого оружия, во всяком случае полностью отразить, а если он окажется отражён лишь частично, то воин с цепом имеет преимущественный шанс повторить атаку прежде, чем его противник опомнится. Хотя если все три шара пройдут совсем уж мимо цели, ответная фраза клинка прозвучит быстрее. Шипов на боевых поверхностях нет, так что шар ни на одно мгновение не застрянет в теле или в деталях вражеского снаряжения. Зато есть чуть заметные выпуклые пояски, позволяющие сконцентрировать энергию если не «в точку», то «в линию».

Сцепка между билом и рукоятью нередко состояла всего из одного звена или вообще не имела дополнительных звеньев

«Битва Ираклия с Хосроем». Кажется, кто-то перехватывает маццафрусто за торец рукояти близ крепления цепей. Здесь это случайное наложение заднего плана, но вообще-то таким образом подобное оружие и блокируют

Штурм Дамиетты: цепоносец и фустибулярии на палубной надстройке

Снова Германия, учебник фехтования Якоба Зутора. Времена — д’артаньяновские. Приёмы работы с боевым цепом занимают впятеро меньше страниц, чем техника боя алебардой, и в восемь с лишним раз меньше, чем двуручным мечом, не говоря уж о шпаге, — но цеп всё же не забыт. Шпажных дел мастеру предписывается не блокировать его, а уклоняться от удара — и тут же контратаковать в подмышечную пройму кирасы (доспех цепоносца неполон: судя по контексту, речь идёт о ситуации, когда штурмующие только-только ворвались на укрепление, обороняемое городскими отрядами). При схватке двух цепоносцев даётся совет работать на опережение, «переигрывать» удары в горизонтальной плоскости действиями в вертикальной, не забывая при этом о возможностях рукояти.

Заглянем в один из последних европейских учебников, где работа боевым цепом рассматривается как один из разделов высокого фехтования, по-испански — «декстреза». Это трактат знаменитого мастера декстрезы Мигеля Переса де Мендосы и Кихада, время написания — 1645 год. Оружие именуется «мангуаль»; в современном испанском так звучит название секционного боевого цепа, однако, Мигель Перес обучал работе с увеличенным двойником (точнее, тройником) кистеня вроде того, что запечатлён на фреске делла Франческо, только с длиной и рукояти, и цепей раза в два больше. Прочности цепей уделяется особое внимание: каждое звено должно быть заклёпано. Ударные гирьки, которые в Испании ассоциируются не с утренней звездой, а с цветком ромашки, слегка вытянутой формы. Шипов на них как будто нет, но ведь в трактате описан тренировочный образец; судя по тому, что мастер постоянно предостерегает учеников от опасности пораниться, боевые ромашки имели острые лепестки.

Гиперболизированные кеттенморгенштерны стали популярным оружием в аниме

Манера удержания мангуаля в руках, стойки, перемещения сродни той технике, что используется для «монтанте», испанской версии двуручного меча XVII века, только, конечно, без колющих выпадов. Специально подчёркивается, что полноразмерный мангуаль — не для одной руки: левая ладонь должна удерживать древко за навершие, правая — примерно посередине.

Удары наносятся в вертикальной и горизонтальной плоскости, иногда движения бывают «волнообразными», но никогда — вращательными: попытка вращать такой цеп-кистень на тренировке карается замечанием, а в бою — ещё более строго. В основном взмахи идут «от трёх суставов», с задействованием плеча, локтя и, уже для подправки траектории, кистей рук; без плавной кистевой доводки слишком легко ненароком хлестнуть самого себя. Эта подправка удара на уровне запястья и ладони — важный критерий мастерства, требующий особой тренированности. Очень важна и «игра ног»: перемещение по кругу, сближение с противником — по радиусу или хорде, иногда зигзагообразным шагом типа пресловутого «качания маятника»… Впрочем, всё это — отличительные черты испанского фехтования как такового, а владение боевым цепом, мы уже знаем, входит в декстрезу на правах полноценного раздела.

Рисунок современника гуситских войн: основное вооружение — боевые цепы

Цепоносцы по Якобу Зутору: в ситуации «цеп против цепа» оба участника используют, пожалуй, скорее полувоенное оружие. А вот тому, кто со шпагой, противостоит именно боевой цеп

СОБСТВЕННО, О ГУСИТАХ

Двойной и тройной кеттенморгенштерны (современные реплики)

А теперь перейдём к массовому применению цепов в условиях той войны, которая «не фейерверк, но просто трудная работа». В таких условиях приходится иметь дело с мощными, грузными, относительно медленными ударами. Лучшие из гуситских воинов, которые специализировались на работе с кропачём, были обучены наносить этим оружием до 30 ударов в минуту. Будем честны: попытка противостоять умелому мечнику или копейщику, нанося один удар в две секунды, просто смешна, какова бы ни была мощь удара. Однако смешно это лишь до тех пор, пока умелый фехтовальщик не попробует штурмовать крепостную стену или хотя бы телегу вагенбурга. Копейную стену пехота в ту пору ещё не очень хорошо умела выстраивать, потому и работала «от укреплений» тележного табора, используя в качестве козыря сперва арбалетный и огнестрельный залп — а потом скорее цеп, чем длинномерное копьё. В таком бою гуситская ставка делалась на затруднённость маневрирования или на один удар — первый. Но вообще-то, когда гуситам попадался полностью одоспешенный рыцарь, им приходилось для достижения основательных результатов «месить» его долго, целой толпой.

Экспонаты из Берлинского оружейного музея: две булавы (венгерская и, предположительно, татарская), калмыцкая плеть-кистень эпохи наполеоновских войн и немецкий кавалерийский боевой цеп XVII века

Из всего вышесказанного можно сделать один вывод. Цепы и моргенштерны были достаточно массовым оружием, они применялись самыми разными слоями населения в самых разных вооружённых конфликтах — и это делает данную группу ударно-дробящего оружия в определённой мере уникальной. Посещая различные оружейные и исторические музеи, не забывайте обращать внимание на незаметные порой в витринах сочетания рукояти, цепи и била — у них богатая, очень богатая история.

Моргенштерн: жуткая звезда Средневековья  (автор статьи Василий Макаров)

Дубина — это, пожалуй, самая древняя из всех разновидностей холодного оружия. Простой дизайн, удобная форма и ошеломляющая эффективность. Но иногда простой булавы или кистеня было недостаточно, чтобы выковырять из латного доспеха слишком дерзкого соседа, пришедшего объявить свои права на ваши земли. Представляем вам моргенштерн — отличное средство против тяжелой брони! 

Моргенштерн (нем. Morgenstern, «утренняя звезда») — это особая разновидность ударного оружия, боевая часть которого («било») представляла собой металлический шар с заостренными шипами, выступающими под разными углами. Такая форма придавала ему определенное сходство со звездой, за что моргенштерн и получил свое прозвище.

Принято считать, что термин «моргенштерн» первым появился в Швейцарии. В первую очередь под ним подразумевали булаву с шипастым навершием, но существовал также и кеттенморгенштерн («цепной моргенштерн») — вид кистеня с аналогичным билом.

Изготовление моргенштерна было делом весьма простым. В том случае, если ударная часть изготавливалась из железа, шипы просто приваривались. Если в качестве основного материала использовались бронза или чугун, то хвосты стальных шипов изготавливали чуть большего диаметра, чем установочное отверстие. Когда такой шип вставляли с максимально разогретое навершие, после выравнивания температур металл «прихватывал» сталь и весьма надежно удерживал шипы. Самым дешевым вариантом было попросту вбить железные шипы в палицу, целиком вырезанную из дерева, но это не обеспечивало должной прочности конструкции, и дерево быстро трескалось.

Достоинства

Жуткое оружие выглядит эффектно, однако обычно шипы служат скорее украшением, чем настоящим подспорьем в битве. Транспортировка любого оружия с шипами — дело хлопотное: под него не сошьешь ножен и чехлов, оно постоянно цепляется за одежду и мешает при ходьбе, а если неаккуратно махать им в бою, то в плотном строю риск поранить соратников резко возрастает. Однако моргенштерн получил заслуженное призвание как великолепное средство против тяжеловооруженной пехоты и кавалерии. Граненые шипы превосходно пронзали кольчугу, а всадник с такой булавой мог с разгону пробить и латный доспех.

Второй значительный плюс — это простота конструкции. Кеттенморгенштерн — это обычный молотильный цеп, который (если снять шипованную оковку) мог запросто использоваться в мирное время. В отличие от двуручного меча, требующего долгих и упорных тренировок, это было очень простое в эксплуатации оружие. Каждый крестьянин умел обращаться с цепом и дубинкой, что делало моргенштерн довольно популярным. Но, разумеется, простота конструкции несла и определенные минусы.

Недостатки

Во-первых, тактика боя шипованной булавой или цепом была весьма примитивна. Это было грубое инерционное оружие, которое в строю позволяло наносить лишь вертикальные удары в надежде на то, что не ожидавший удара противник раскроется и получит черепно-мозговую травму — от удара под правильным углом не спасет никакой шлем.

Пауль Гектор Майр, автор знаменитого фехтбука, проиллюстрировал несколько способов эффективного фехтования на цепах, однако они подходят скорее для спарринга, чем для реальной боевой ситуации.

Второй минус — это слепая зона: как и у любого оружия с длинным древком, моргенштерн позволял наносить удары лишь навершием, и стоило противнику сократить дистанцию — оружие оказывалось бесполезно.

Конец эпохи моргенштерна наступил примерно тогда же, когда исчезли и латы, а именно — с появлением первого более-менее эффективного огнестрельного оружия. Впрочем, дубина с гвоздями, бюджетный вариант моргенштерна, до сих пор является излюбленным оружием уличных банд.

http://old.mirf.ru/Articles/pr...

http://www.popmech.ru/weapon/2...

Цикл Древнее вооружение и войны

Что представляли собой латные доспехи  https://cont.ws/post/334701 02.08.16

Откуда на шлемах русских князей надписи об Аллахе. Русские победы "мусульманским" оружием https://cont.ws/post/313827 7/07/16..

Русские доспехи и оружие средневековья https://cont.ws/post/312426 7/07/16..

Рыцарские доспехи: защита или обуза https://cont.ws/post/312383 6/07/16..

Упражнения французского рыцаря середины XIV века https://cont.ws/post/3123165/07/16..

Как построить средневековый замок «с нуля»? Многолетний эксперимент во Франции. https://cont.ws/post/310585 3/07/16..

10 удивительно опасных видов древнего оружия, о которых вы не знали (11 фото). Серия Холодное оружие из прошлого. https://cont.ws/post/292824 12/06/16 ..

Воин на Руси : характер, одежда и оружие https://cont.ws/post/290460 9/06/16..

Первобытная война. Вооружение. Алексей Козленко https://cont.ws/post/272041 17/05/16 https://cont.ws/post/272061 18/05/16..

Со многим интересным вы можете ознакомиться через:

Архив блога "Дмитрий Савицкий" за 24.03.16 - 17.07.16 по адресу:

https://cont.ws/post/320423. в Журнале "Архивариус вселенной" https://cont.ws/jr/terra...

https://cont.ws/@dmitri1967/335094